Розділ 21

Хвилювання та легкий мандраж у тілі не покидали мене до самого моменту приїзду до батьківського будинку Максима. Знову побачивши цей дім, в якому я прожила деякий час після полону, згадувала його з теплом. Але тепер я приїхала не як подруга Мелісси, а як… хто? Няня доньки Максима чи щось більше? Ми ще не обговорювали свій статус стосунків, можливо, я навіть цього уникала… 

— Мої дівчатка готові? — запитує Максим, коли зупиняє машину на території маєтку. 

Здіймаю на нього погляд із заднього сидіння, вивільняючи Надійку з крісла. Чоловік повертається до нас і дивиться на мене теплим поглядом, у якому занадто багато емоцій. Тепло розливається по тілу від того, як він сказав «мої». 

— Готові, — кажу я та відводжу погляд, зосереджуючись на дівчинці. 

— А я ні, — зітхає Максим, і це навіть трохи комічно, від чого я не можу стримати усмішку. — Я бачу, тобі весело, Вишенько… 

І ці слова пролунали так… Я здивовано видихаю, коли чоловік перегинається між кріслами та, обхопивши рукою моє здивоване обличчя, цілує. Коротко й палко. Гулко вдихаю повітря через ніс, по інерції поклавши долоню на його гаряче тіло, закрите светром. Максим відсторонюється, але не відпускає. Дихає та видихає, поглинаючи мою збентеженість, яка накриває. 

— Ти що робиш? Побачать же… 

— Яка ти сором’язлива, Вишенько, — воркує чоловік мені в губи, не відводячи палаючих очей від моїх. Цілує мене в рум’яну щічку та сідає знову на крісло водія. 

— Неможливий… — бурмочу я, коли Максим виходить із авто. 

Чоловік відчиняє дверцята біля Надійки, бере її на руки та встигає першим перехопити сумку з її речами. Підтримує двері, коли я виходжу до них, закутуючись від пронизливого морозного вітру. 

— Ходімо, — каже Максим і, неочікувано для мене, бере за руку. Стискає, не даючи мені звільнитися, і ще й пальці переплітає. 

Тепер моє обличчя, мабуть, змішалося з кольором волосся. Двері нам уже відчинила одна з покоївок. Вона запнулася, коли побачила дитину на руках Максима. Максим посміхнувся, привітався з жінкою й, не відпускаючи моєї руки, пішов углиб дому. 

Лунали голоси з боку, де столова й вітальня. Я напружилася, як струна, коли ми увійшли до кімнати, яка була буквально переповнена родиною Максима. Але, як тільки нас усі помітили, голоси стихли. Поглядом помічаю здивоване витягнуте обличчя Мелісси. Я легко й сором’язливо посміхаюся подрузі. Катя сидить біля неї, а поруч — Емір. Вона ж зовсім не здивована. Я би пояснила її вираз обличчя так: «Не вистачає пива та чіпсів». 

Першим порушує тишу голова родини. 

— Сину, — звертається Віктор хмуро, зводячи брови, утворюючи зморшки між ними. Піднімається та підходить до нас. За ним підхоплюється мати Максима. Валерія шоковано дивиться на дівчинку на руках Максима. 

— Привіт, батьку, мамо, привіт, — каже Максим рівним голосом, але я чую нотки напруги в кожному слові. 

Я хочу вирвати руку з його захоплення, але мені цього не дають зробити. Це лише привертає ще більше уваги. 

— Як мені це розуміти? — сухим голосом запитує Віктор. 

— Хіба ти вже нічого не знаєш? Не докладають тобі про мене? 

— Мабуть, я поспішив із рішенням не стежити за своїм «дорослим» сином. Будь ласкавий, поясни, що у твоїх руках робить дитина, і що тут робить Надін… — чоловік кидає на мене погляд, і я холодію. Стою рівно, намагаючись не зустрічатися ні з ким особливо поглядом. 

Завмираючи серцем, слухаю, що відповідає Максим. 

— Ця дитина, батьку, моя донька й твоя внучка. А Надін… — Максим замовкає і, трохи піднімаючи наші зімкнуті руки, продовжує: — Подруга твоєї доньки та невістки й дівчина, яка мені подобається. 

Валерія охнула, оглядаючи мене, сина та дитину. Надійка почала вертітися в руках Максима, і я взяла її до себе, притискаючи до грудей. Вона заспокоїлася, і це помітили всі. 

— Он як… — прокоментував Віктор, пильно дивлячись на внучку шокованим, але примруженим поглядом. Потім його очі здійнялися до мене. Я нервово ковтнула. — Я не пам’ятаю, щоб Надін, коли востаннє була в нас, була вагітною. 

Я завмерла. Ледве не задихаючись від цих слів, зціпила зуби, не відводячи погляду. І важким голосом промовила до того, як Максим встиг сказати щось: 

— Надійка не моя донька, — сказала я, намагаючись тримати спину рівно й дихати повільніше. 

— Надія? — пролунало здивування в голосі Мелісси позаду. 

— Цікавенько виходить, онуче, — додала Теодорівна з ноткою інтриги в голосі. 

Я ледве витримувала погляд Віктора й завмерла, коли рука Максима несподівано обхопила мою талію. 

— Цікаво… — тихо погодився Віктор.