Розділ 20

Я ледве заспокоїлася, поки роздягала Надійку. Дівчинка прокинулася і була дуже активною, усе хотіла потрогати. Особливо їй приглянувся Артур, що я й використала. Дала дитину хлопцеві й часом поглядала на диван у вітальні за ними, поки в цей час готувала вечерю.

Я раптом здригаюся, коли двері з шаленою швидкістю відчиняються, і всередину забігає Максим. Шаленим поглядом оглядає мене, відкриває рота, аби щось сказати, і коли його погляд натикається на Надійку та шокованого брата, завмирає.

— … А ти що тут робиш? — питає Максим, скоріше за все зовсім не те, що хотів сказати на початку.

— У гості зайшов, — бубнить Артур, розхитуючи Надійку.

— Я помітив, — хмуриться Максим, зрозумівши для себе, що ось і ще один член сім’ї знає про його новий статус батька. Чоловік повертає до мене погляд та йде в мій бік, зупиняючись на іншому краю столу. — Чому ти не відповіла мені? Я дзвонив до тебе двадцять разів…

Я здіймаю брови й, шоковано беручи в руки телефон, помічаю, що моє повідомлення не надіслано і є пропущені дзвінки від Максима, як і повідомлення.

— Він був на беззвучному…

— Але ж ти писала мені, чому так несподівано пропала?

— До Надін підійшов якийсь тип і чіплявся, — відповідає за мене Артур.

— Що?! — вигукує Максим і повністю повертається до брата.

Я важко ковтаю та тихо зітхаю. Не хотіла я розповідати йому про це. Але за мене вже це зробили. Йду глибше на кухню, аби зайняти свої руки та мозок. Заварюю три чаю та розкладаю простий обід. Чоловіки, наче реагуючи на запах та стукіт посуду, приходять до столу. Або ж, можливо, вони вже все обговорили. Хоча в це мені віриться слабо.

Зустрічаюся поглядом із стурбованим Максимом і відразу відводжу очі. Забираю з рук Артура крихітку. Надійка цього не дуже хотіла, але варто було їй побачити пляшку з сумішшю, як вона про все забула.

Ми мовчки сиділи за столом. Я час від часу попивала чай, адже їжа мені в горло не лізла. Перенервувалася я. Дивом приступу не було, але, як кажуть, ще не вечір.

— Дякую, Надін, усе дуже смачно, — першим порушив тишу Артур.

— Прошу, — киваю я, ледве кидаючи погляд на чоловіків. Погляд одного з них зараз занадто інтенсивний. Але від нього на душі стає спокійніше.

— І як довго ти планував приховувати від нас свою доньку? — питає Артур у Максима.

Той морщиться від питання брата, але, відсунувши чашку з чаєм, який майже випив кількома ковтками, відповідає:

— Недовго, — коротко каже Максим.

Артур у відповідь пирхає.

— Недовго, кажеш? Щось затягнулося, тобі не здається? Ну ти даєш, брате. Переплюнув усіх. До речі, якщо ти так само планував і батькам розказати, то краще зробити це завтра. О, і візьми Надійку з собою. Можливо, батько, подивившись на неї, вирішить не робити дівчинку сиротою. Я, власне, для цього й прийшов, бо хтось не відповідає на дзвінки, і я мушу, як листоноша, їхати до тебе. Хоча це зараз не настільки важливо. Мене менше цікавить реакція батька, ніж той тип. Він не просто якийсь мужик, повернутий на спідницях…

— Артур, дякую, що сказав щодо батьків і завтра, але стосовно іншого я сам розберуся, — чітко промовив Максим, кинувши проникливий погляд на молодшого брата.

— Не дури, як Микита, через дурнувату незалежність…

— Тоді і ти не розкривай сильно рота дівчатам, з якими спілкуєшся, — різко перебив Максим брата.

Артур завмер, немов скам'янів. Я затамувала подих, переводячи погляд з одного на іншого. Не знаю, що саме мав на увазі Максим, але це явно зачепило Артура. Атмосфера між братами стала настільки напруженою, що, здається, торкнешся її — і тебе вдарить струмом.

— Та пішов ти, — зірвався Артур, кинувши братові ці слова просто в обличчя. Він навіть не глянув на мене, коли різко попрощався і пішов.

Максим мовчки підвівся й пішов за ним, певно, щоб зачинити двері. Що саме вони говорили там, я не чула. З напруженням спостерігала, як Максим повернувся до кухні. Він сів за стіл, виглядаючи втомленим і пригніченим.

Я мовчала, не знаючи, чи варто щось сказати. Не розуміла, як рідні брати могли так посваритися на рівному місці.

Все ж за декілька хвилин, коли Максим приходить до тями, він першим зустрічається зі мною поглядом.

— Злякалася? Той виродок нічого не зробив тобі? Чорт, я повинен був це спершу запитати, а не ось це все… — запитує Максим і важко зітхає, свердлячи мене уважним поглядом.

— Зовсім трохи, і ні, не зробив, — відповідаю я, на останньому опускаючи погляд, ніби під причиною поправити одяг Надійки. Насправді ж це для того, щоб він не побачив у моїх очах справжню відповідь. Рука досі принизливо боліла в тому місці, де чоловік її стискав.

— Я розберуся з цим, — обіцяє Максим.

Раптом на мою долоню лягає його рука, накриваючи її та огортаючи тіло теплом. Запалюючи в серці вогник. Я здіймаю очі та… тану.

Я киваю й не знаю чому, але перевертаю долоню, переплітаючи наші пальці. Мабуть, тіло під впливом серця реагує швидше за мозок. Максим глухо видихає, стискає наші руки сильніше та підносить їх до губ, ніжно цілуючи. Я здригаюся і тремчу від емоцій, що розгортаються всередині мене.