Розділ 19

Як би Максим не просив мене спати, я б не лягала. Було страшно, що як тільки я заплющу очі, знову опинюся в кошмарі минулого. Максим незадоволено підібгав губи, але не наполягав, лише забрав більшість справ на себе. Я часом просто сиділа й спостерігала, як він метушиться біля доньки, як готує нам їжу. І, звісно, знаходив можливість затримати на мені погляд або торкнутися. Якщо раніше це були лише дрібні знаки уваги, то тепер вони стали відвертими й двозначними. 

Однак після обіду Максим мусив поїхати у справах, і день знову почався, як завжди. Та водночас він здавався зовсім іншим. Можливо, все залежить від почуттів та емоцій, які ми переживаємо. Адже я роблю те саме, але все одно… 

Коли ми з Надійкою поверталися до будинку, я відписувала Максиму, коли прийду додому, і зовсім не звернула уваги на чоловіка, якого майже притиснула коляскою. 

— Ох! Вибачте, — схвильовано промовила я, дивлячись на те, як чоловік, скривившись, відступив убік. Я наїхала йому колесом на ногу. — Мені дуже шкода, з вами все гаразд? 

Чоловік був значно вищий за мене, одягнений у темне пальто, яке додавало йому офіційного вигляду. Я здригнулася, коли його чорний, зневажливий погляд вп’явся в мене. 

— Дивись, курво, куди преш візок зі своїм спиногризом! — обурено випалив він. 

Моє тіло скував холод. Голос… Ні, не просто голос — цей грубий і басовитий тон нагадував Рустама. Я стиснула руки на ручці коляски, притиснувши її до себе. 

— Мені дуже шкода… — тихо промовила я. 

— Ідіотка. Понароджують цих, — гидливо кинув він, зиркнувши на коляску. — Замість того, щоб мізки мати. Твою ж… — сплюнув він поруч і знову кинув на мене та коляску зневажливий погляд. 

Я здригнулася, коли він пройшов повз мене та грубо штовхнув моє плече, немов ми стояли у вузькому коридорі. Я похитнулася, але ще сильніше стиснула руки на ручці. Рвано вдихнувши повітря, якого бракувало, я змусила себе йти вперед. 

— Ей, а ну стій, — раптом рука чоловіка схопила мене за лікоть. Я здригнулася й з жахом глянула на нього. — Ти в цьому домі живеш? 

Я мовчала, не в силах щось сказати. Чоловік дивився хмуро, і, не почувши відповіді, стиснув мою руку сильніше. Його роздратування зростало, а я знала, що такі чоловіки, якщо дратуються, здатні зробити боляче. 

— Ти оглохла? — зашипів він. 

— Відпустіть, — злякано промямлила я, намагаючись вирвати руку. 

— Коли отримаю відповідь, — гаркнув чоловік і сильніше стиснув мою руку. 

— Не чіпайте мене… — пискнула я від болю, але страх не дозволив сказати більше. 

— Ти тупа? Я сказав: відповідай! Ти тут живеш зі своїм спиногризом? В якій квартирі? 

— Ви не чули? Відпустіть її, — пролунало позаду нас. 

Я сіпнулася й перевела вологий погляд на Артура, молодшого брата Максима. Я навіть завмерла, не одразу впізнавши його. Чорна шкірянка, а в руці шолом від мотоцикла. Здавалося, хлопець збільшився за той час, як я його бачила востаннє. 

Артур підійшов до нас і встав між мною та чоловіком, через що мене мали би відпустити, але цього не сталося. 

— А ти хто такий, шмаркачу? Не лізь, куди не треба, — кинув чоловік. 

— Я той, хто зламає тобі руку, якщо ще раз її торкнешся, — холодно відповів Артур. 

У наступну мить Артур якось натиснув чоловікові на руку так, що той зашипів і відпустив мене. Артур відразу завів мене за спину. 

— Я тобі зараз ноги поламаю. Якщо хочеш кататися на батькових цацках, то йди, — додав чоловік. 

Артур раптом зробив крок до чоловіка, і саме в цей момент я схаменулася та схопила його за руку. 

— Артуре, не треба… Зі мною все гаразд… — вичавлюю я з себе. 

— Ага, так це ти її хлопець? Дружина твоя? — сказав чоловік, дивлячись Артуру прямо в обличчя. 

— А тобі що до цього? — різко відповів Артур. 

— Тебе мої справи не мають турбувати. Тримай свою дівку вдома, якщо не хочеш, щоб вона з мужиками говорила, — кинув чоловік і, зиркнувши на коляску, пішов до однієї з припаркованих машин. Сівши за кермо, він швидко поїхав. 

— Мужиків не бачу, — тихо ричить Артур і, коли чоловік залишає наш двір, різко обертається до мене. — Надін, із тобою все гаразд? Він тобі зробив боляче? 

— Ні… Г-гаразд все, — відповідаю я, ігноруючи біль у руці та можливий синець, від яких я вже відвикла. 

Мені знадобилося кілька секунд, щоб прийти до тями. У цей момент Артур запитує: 

 — А це чий? — кидає він погляд на щось поруч зі мною. 

Я повертаю голову до коляски, де спить Надійка. Важко ковтаю. І в цю мить мені байдуже, чи повинен він знати про племінницю, чи ні. 

— Донька Максима, — кажу я. 

Артур завмирає. Здавалося, він навіть закам’янів. 

— Це зараз жарт такий? — повільно питає він, дивлячись на дитину, ніби вона бомба. 

— Ні. Максим скоро має прийти, у нього й спитаєш. Допоможи мені занести коляску, — кажу рівним голосом, дістаю дитину й притискаю її до себе.