Розділ 18

Цей поцілунок був не таким, який я колись відчувала. Він не був бридким та мокрим. Не був грубим та неприємним. Максим наче пробував мене й давав мені спробувати його. Так ніжно й чуттєво, що я забулася та в перші миті розгубилася. Пам’ятаю, у думках тоді промайнуло: «Поцілунок може бути таким?» 

Не знаю, коли ми зупинилися. Але можлива паніка, яку я очікувала, не прийшла. Навпаки, тіло було наче ватяне. Я була настільки близько до Максима, що наші тіла торкалися одне одного, і ніякого страху не було. Ми дихали одне одним, коли наші чола та носи торкалися. 

Я розплющила очі та ледве помітно сіпнулася в обіймах Максима. Очі чоловіка були відкриті, і здавалося, весь цей час, як ми перервалися, він дивився на мене. Вони були так близько, що я могла розгледіти їх візерунок. 

— Ти зараз будеш тікати з криками? Якщо так, то краще це зробити тихо й прямо зараз, — говорить Максим, і я відчуваю кожне його слово на своїй шкірі. 

— Чому? — шепочу я. 

— Чому тихо чи прямо зараз?  

— Друге… — ледве рухаю вустами я. 

Максим невідривно дивиться на мене, коли його пальці заправляють моє вишневе пасмо за вухо. Наче якусь коштовність перебирає волосся, і все це мовчки. У цих діях тисяча слів. 

— Тому, що потім я просто не зможу чисто фізично тебе відпустити, — зізнається Максим. Я заплющую очі від кількості емоцій, що промайнули між нами. Стискаю чашку какао в руці, аби триматися за реальність. 

— А тихо чому? — питаю я, щоб розбавити атмосферу між нами, але роблю все лише густішим. 

— Яка ти допитлива… — хмикає Максим і, торкаючись мого підборіддя пальцями, змушує розплющити очі. — Тому, що від мене дівчата після поцілунку ще ні разу з криками не тікали. У принципі, не тікали. Тож пожалій мою чоловічу гордість. 

— Ясно, — все, що я можу сказати. 

— Обожнюю тебе, — тихо сміється Максим. 

А за декілька секунд здригаюся, коли Максим обхоплює мою долоню на чашці, підносить її до себе та, прямо дивлячись мені у вічі, п’є там, де були мої губи. Дихання перехоплює, і я лише із часом знаходжу в собі сили приглушено запитати: 

— Ти хочеш какао? 

— Ага, дуже, — киває чоловік, облизуючи кінчиком язика губу. 

— Тоді чому не зробив собі? 

— Так смачніше, — каже Максим, хитро усміхаючись. 

Я мовчки дивлюся на нього з хвилину, а потім відчуваю, як обличчя палає. Важко ковтаю і збентежено відводжу погляд. О, Аллах… 

— Не будеш тікати? — знущально запитує Максим.

Я легенько б’ю його по плечу, а потім все ж заперечливо хитаю головою. Чомусь саме зараз взагалі не хочеться рухатися. Вперше за довгий час я сама хочу бути поруч із чоловіком. З Максимом. 

І коли Максим мовчки обіймає мене за плечі та притягує до себе, я видихаю. Заплющую очі й просто лину до нього, не чуючи ніяких безкінечних думок, а лише шалений стукіт чоловічого серця. З вигляду Максим спокійний, але всередині… 

— Знаєш, що я завжди хотів у тебе запитати? — питає чоловік після п’яти хвилин приємного мовчання. 

— Що? — цікавлюся, повністю розслабившись. 

— Чому саме вишневий? Не рудий, не світлий, чи які там ще популярні кольори у вас, дівчат. Я бачу, що твій природний колір волосся теж гарний і насичений… Чому ти фарбуєш волосся? 

Я завмираю. Посмішка зникає з обличчя. Не стримую важкий видих і заплющую очі на мить. Максим мовчить, наче даючи мені час на відповідь. 

— У дитинстві… — важко починаю я крізь клубок у горлі. — Я залізла на дерево вишні, і після того як наїлася, злізти не змогла. Пам’ятаю, я так голосно плакала, що брат аж почув мене та прибіг. А коли Кемаль… коли брат мене зняв із дерева, я вся була у вишні. Відтоді він мене завжди так називав — «Вишенька». Коли ми ховалися з Меліссою, я мусила виходити в місто й вирішила змінити зовнішність. Хто б подумав, що мусульманка перекраситься в яскраво-вишневий колір? Але нас і так знайшли. А потім… — я замовкаю і важко ковтаю, відчуваючи, як обійми Максима міцнішають. — Потім вишневий колір став єдиним, що змушує мене відчувати присутність брата в моєму житті… 

Ми мовчали. Здавалося, цілу вічність. Серце болісно стискалося, і я не стримала тихих сліз. 

— Мені шкода, що так сталося з твоїм братом. Я впевнений, ми б із ним здружилися. 

Я тихо засміялася, здивувавши цим Максима. 

— Він би тобі зараз голову відірвав, якби ти ось так себе поводив поруч зі мною без нікяха. 

Грудна клітка чоловіка затряслася від сміху. 

— Тоді я змушений це зробити. 

— Що? — питаю я, коли серце бухкає вниз. Здіймаю на нього погляд. 

Теплий погляд чоловіка грів серце та розганяв мурашки по тілу. 

— Взяти тебе за дружину.  

— Тобі немає причини це робити. Тобі ніхто голову не відірве, — тихо кажу я, перебуваючи в змішаних почуттях. 

Максим це підмічає і цілує мене в чоло. 

— Я сам собі відірву голову, якщо буде потрібно, — каже Максим, але потім додає: — Або ж моя сестра. Але вона відірве не тільки голову…