Розділ 17

Я навіть не ворухнулася, коли чоловічі руки раптово підняли мене й понесли вниз. Світло увімкнулося, і я, чіпляючись за тіло Максима, наче за останню соломинку, зрозуміла, що ми у вітальні біля каміна. 

Максим обережно посадив мене на м’який диван. Я все ще трималася за нього, наче боячись відпустити, але все ж мусила це зробити. Він укрив мене пледом, який лежав стопкою поруч, і присів навпроти, так що мені не довелося піднімати голову, щоб заглянути йому в очі. 

— Я подивлюся, як там Надійка, і повернуся, добре? — сказав він м’яко. 

Я лише кивнула. Максим на мить затримався, поправив плед на мені й, не зволікаючи, майже злетів по сходах, перестрибуючи через дві. 

Я судомно дихала. Тіло досі тремтіло, і лише зараз я усвідомила, що залишила дитину саму. Я картала себе за це, боячись, що могла розбудити її своїм станом. 

Максим повернувся буквально за дві хвилини, можливо, навіть менше. Я чую його кроки, а за мить бачу перед собою його ноги в спортивних штанах. Коли він знову опускається переді мною, я, здається, лише зараз помічаю, що він голий вище торсу. 

І чомусь це не змушує мене злякатися. Лише серце схвильовано стрибає в грудях. 

Я зустрічаюся з його проникливими очима, в яких вирує тривога, і на мить забуваю, як дихати. 

— Надійка спить. Ти як? — питає Максим тихим лагідним голосом. 

— Ліпше, — відповідаю я тремтячим голосом і шморгаю носом, наче дитина. 

Максим ледь посміхається кінчиками губ, а потім природно торкається долонею моєї щоки, витираючи сльози. Я завмираю і затримую дихання, але все ж відчуваю, як мимоволі нахиляюся ближче до його руки. Максим теж це помічає, і його усмішка ледь помітно сіпається, а в очах з’являється цілий спектр почуттів, які я не можу розрізнити. 

— Я зроблю тобі чогось гарячого, гаразд? — запитує він, голос м’який і теплий. 

Я на секунду ловлю себе на думці, що мені вже достатньо його присутності, але вчасно прикушую язика. Мовчки киваю. 

Максим підводиться й іде на кухню, залишаючи мене закутаною в плед. За п’ятнадцять хвилин у моїх руках уже тепла чашка какао з милими зефірками зверху, посипаними корицею. Я сиджу, обгорнувшись теплим пледом, і дивлюся на Максима. 

Він зігнувся біля каміна, розпалюючи вогонь, і це чомусь заспокоює мене більше, ніж будь-які слова. Моє тіло вже майже не тремтить, і схлипів майже немає. Паніка теж зникла, лишилися тільки її слабкі відголоски. 

Це дивовижно. Мої попередні приступи тривали набагато довше… Але з Максимом усе проходить швидше. 

Максим завершив розпалювати камін, підвівся й підійшов до мене, сідаючи поруч. Тепер на ньому вже була футболка, але це не дуже змінювало ситуацію. Мій погляд все одно час від часу зупинявся на його руках, міцній шиї… і, звісно, на обличчі. Щоправда, тепер я свідомо відводила очі, боячись, що він помітить, як я спостерігаю за ним. Було простіше дивитися, коли він був зайнятий і не міг упіймати мене на цьому. 

А ще мені було соромно. Соромно за те, що він став свідком мого стану й мусив серед ночі вставати через мене. 

— Чому тобі стало погано? — раптом питає Максим, порушуючи тишу. 

Я важко ковтаю какао й ставлю чашку на коліна. Варто було очікувати, що він поставить це запитання. І тепер він чекає моєї відповіді. 

Відповідати не хотілося. Але я чомусь відчула, що він заслуговує бодай якусь правду. Зітхнувши, я продовжую дивитися на свої руки й несподівано для себе говорю більше, ніж спочатку планувала. 

— Мені… наснився кошмар. Таке часом буває, особливо коли темно… Тому я завжди залишаю ввімкненим світло. Обманюю свій розум штучним світлом, ніби ніч не настала, — гірко усміхаюся. — Моє минуле, хоч і в минулому, все одно зі мною. Наче п’явка… Я вже навчилася жити з ним, але як би я не намагалася, воно все одно повертається й ламає мене… 

Після кількох секунд важкого мовчання Максим промовляє: 

— Я… Надін, пробач мені… 

— Що? — щиро дивуюся, повертаючи голову до нього. 

Його обличчя настільки винувате, що я завмираю, не в змозі вдихнути. 

— Я зайшов до вас. Світло було ввімкнене, і я подумав, що ти не спиш. А коли побачив, що ти заснула, вимкнув його… Мені шкода. 

— Ти не винен. Ти не міг цього знати, — хмурюся, дивлячись на нього. — Я складна людина, і зі мною завжди все не так, як із іншими. Ти не мусиш вибачатися за те, що нормально для всіх інших… 

— Це не так. Ти не складна і… — різко каже Максим, перебиваючи мене, зустрічається зі мною поглядом і зносить усі думки за раз. — Не кожен пережив стільки, скільки ти. І те, що ти тут сидиш, робить тебе неймовірно сильною, хороброю та… — задихаюся, коли він робить до мене рух. Спалахую, як полум’я в каміні, коли його руки накривають моє обличчя. — Особливою. 

Останнє слово він говорить пошепки. Сакрально. Я завмираю від його слів. Сильніше стискаю чашку. Блукаю очима по його обличчю розгублено та з придихом, спостерігаючи за кожним його рухом. Не відсахуюся та не лякаюся. Чомусь немає картин минулого перед очима. Перед очима лише його погляд. Лише його приємний аромат, від якого все всередині стискається. Його руки не роблять боляче, не принижують. А слова лікують…