Розділ 16

Катя й Емір покинули нас лише ближче до ночі. Перед цим Катя правдоподібно погрозила брату, що якщо він не розповість батькам, що сам уже батько, це зробить вона. Він лише скривився, але перечити їй не став. 

Поки ми з Катею були нагорі, чоловіки розмовляли, але ніхто з них не вважав за потрібне сказати, про що саме. Щось мені підказує, що Катя якраз зараз і займатиметься тим, щоб це дізнатися. А я… А хто я для Максима, щоб розпитувати його про це? 

Слова Каті досі відлунюють у голові. Навіть вона не розуміє повністю, наскільки все складно. Я швидко сховалася у своїй кімнаті й довго сиділа над уже сплячою Надійкою, роздумуючи над подіями минулого дня. 

Почалося все, як зазвичай. Звичайно, я ловила на собі уважні погляди Максима, але це стало настільки звичним, що я вже не здригалася й не нервувала так сильно. Але сьогодні наче щось зрушило з місця. Максим доторкнувся до мене. 

Можливо, для когось це здалося б чимось не таким уже й особливим, але тільки не для мене. Досі відчуваю тепло його рук, подих його уст і струм, який охопив усе моє тіло. 

Глухо видихаю, прикривши повіки й відкинувшись на спинку ліжка. Але чи налякало це мене? Ні. Мене, скоріше, лякає те, що я відчуваю… Зовсім не те, що мала б відчувати жінка, яка лише нещодавно зазнавала від чоловіків болю й знущань. 

Я не помітила, як моя свідомість почала гаснути, а думки ставати розмитими… 

Темрява… Через скло просвічується слабке світло. Серце болісно стискає груди, скрип ліжка й рухи… Безкінечні рухи. Торопливі, різкі, важкі… Огидні руки до жагучого болю стискають груди, і мозок сухо підмічає, що синці ще не встигли зійти, як з’являться нові. Новий рух — новий біль. 

— Мелісса… — хриплий стогін лунає над вухом. Я зціплюю щелепу й стискаю зім’яті простирадла. Відчуваю ззаду гарячий подих на щоці, а потім на спітнілій потилиці, від якого нутрощі скручуються вузлом. 

Заплющую очі. Відсторонююся. Не чиню опору. Скоро це закінчиться… Але не закінчується. Продовжується до оніміння. 

Я навіть не відчуваю, коли рухи припиняються. Лежу на животі на ліжку, яке смердить і викликає лише бажання ригати. 

Чую лайку й здригаюся від нової порції болю, що обрушується на сідниці. 

— Брудна шалава, — лунає грубий голос на рідній мові. Я не реагую. 

Моє волосся на потилиці хапають, і різкий біль викликає нову порцію сліз. Сухо зустрічаюся поглядом із червоними очима Рустама. Злість спотворює його обличчя, яке інші, можливо, назвали б красивим та мужнім, але не я. Він — потвора. 

— Прісна та легкодоступна. Лиш і годишся, щоб пересмикнути. Ти навіть не можеш рівнятися з нею… Але знаєш, що мене дратує? Поки я уявляю її, вона зайнята тим виродком. І все через тебе, мерзота… Якби не твій батько, давно би Мелісса була моєю і носила би мою дитину. Але маємо те, що маємо. Тож відпрацьовуй, скотино… — виплюнув Рустам, забризкавши моє обличчя слиною. 

Я не перечу й не противлюся. Новий біль, нові рухи… Я відпрацьовую. Єдина думка, яка змушує мене триматися, — це те, що Мелісса зараз у безпеці від його рук. 

Я не знаю, скільки минуло часу, коли в мої затьмарені думки проривається крик: 

— Надін! 

Але цього разу я не можу ворухнутися, лише дивлюся, як дівчина тремтить і плаче, тримаючи крихітне тільце в руках. Мене наче щось сковує, я намагаюся вирватися, закричати, але Рустам не зупиняється… 

— Якщо не збираєшся приєднатися, йди… — чую його голос, поки він закриває мене собою. Я кричу всередині себе, не можу навіть брикатися, а крізь його хрипле дихання чую крики та плач: 

— Надін! Син… Натан… Він не дихає… Допоможи… 

А я допомогти не можу. Не змогла… Натан помер, як і моя крихітка. 

Я вбивця… 

Я різко розплющую очі, але перед ними — темрява. Задихаюся від внутрішнього крику. Повітря не вистачає, і я, хапаючись за горло, стискаю його та роздираю нігтями, але це не допомагає… Світло… Мені потрібне світло… 

Я не відчуваю болю, коли звалююся з ліжка й повзу до дверей. Руки не слухаються, я не можу схопитися за ручку. Б’юся в панічних імпульсах і якось відчиняю двері, вивалюючись у коридор. 

Слабке світло коридору не допомагає, мені потрібно більше… Я слабну від втоми, від задухи. Від картинок, що так яскраво спалахують у темряві. Від звуків у голові. Від дотиків, які стають настільки реальними, що мене наче хтось хапає у свої лещата. 

Паніка поглинає мене знову. Я намагаюся відбитися, захистити себе. Я не дамся знову. Не стану терпіти. Я… 

— Що з тобою? Надін!.. — лунає крізь шум у вухах голос… Знайомий голос, який пронизує мене теплом. 

Я дивлюся перед собою, намагаючись розгледіти обличчя… І бачу не спотворене від злості й огиди обличчя. Ні. Я бачу обличчя, що хвилюється за мене. 

З мого горла виривається протяжний схлип. 

— Вишенька… — лунає тихо та тепло. 

Я кидаюся до Максима, обіймаючи його торс руками.  А за менше ніж два удари серця міцні теплі руки огортають мене у відповідь, притискаючи до себе. Цього разу — не завдаючи болю.