Розділ 15

І саме в цей момент наче щось стріляє між нами. Моє тіло проймає тремтіння, і я з великим зусиллям стримуюся, щоб не заплющити очі й не видати свій стан. 

— Я не розумію, про що ти… — кажу я, відсторонюючись від чоловіка. 

Піднімаюся на ноги й підходжу до комоду. Виймаю одяг Надійки й повертаюся. 

Момент втрачений, але напруженість у повітрі не минає. Я забираю дівчинку з колін Максима й мовчки починаю її одягати. 

Максим спостерігає і час від часу допомагає в процесі, роблячи це так природно, що в мене щемить у серці. 

Коли це встигло стати таким природним для мене? Коли я пропустила цей момент?.. 

Я не відразу помітила, як двері в кімнату відчинилися й всередину зайшла Катя. За її спиною нікого не було. Вона знайшла мене поглядом, а потім її очі опустилися до крихітного тільця на ліжку. Вона завмерла, дивлячись на дівчинку, але все ж пройшла глибше в кімнату. 

— Братику, не бажаєш приєднатися до мого чоловіка? — запитала вона, подивившись на Максима. 

— Його треба рятувати? — відповів він із легкою іронією. 

— Ні, але я не впевнена, що за хвилину не доведеться рятувати тебе, — сказала вона з милою посмішкою. 

Максим пирхнув, а потім мазнув по мені трохи довшим поглядом, але все ж покинув кімнату, залишивши нас дівчаток самих. 

Катя гулко видихнула, кинувши навздогін своєму брату кілька лагідних слів, і повернула всю увагу на нас із Надійкою. Вона підійшла, сіла на ліжко збоку від дівчинки, яка уважно стежила за новою невідомою фігурою. Катя теж не відводила очей від дитини. 

— Якби Максим не сказав, що це його дитина, ні за що б не подумала. 

— Чому? — питаю я. 

— Ну, ти сама подивись. Вона ж зовсім не схожа на барана, — каже Катя, тицяючи пальцем у дівчинку. 

Мій рот кривиться в усмішці, і я коротко сміюся. Це смішить і Надійку, яка тихенько захихотіла. 

— Ей, дівчата, що тут смішного? Я цілком серйозна! — каже Катя, награно обурюючись. 

Я хитаю головою, витираючи вологу в куточках очей, і кидаю погляд на Султана, який ліниво дивиться на гостю, розташувавшись на подушці. 

— Тож для початку, як звати цю юну леді? — запитує Катя після хвилини мовчання. 

Я кусаю губу, дивлюся на дівчинку й, готуючись до нового торнадо, відповідаю: 

— Надія… 

І торнадо не змушує себе чекати. 

— Що?! — гучно вигукує Катя з розширеними очима. А сама Надійка починає хіхікати. Мені ж зовсім не смішно. 

— Кать… Звичайне ім’я… 

— Звичайне? — пирхає вона, запускаючи долоню у волосся. Знову дивиться на мене й каже: — Це було би звичайне ім’я, якби не було однією з форм твого. На світі тисячі імен, а мій брат вибрав саме це… 

— Кать… Не починай. 

— Що не починай? Та мій брат як баран закоханий у тебе, якщо ще й дитину так назвав! Типу якщо ти все ж не ощасливиш його, у нього все одно буде одна Надія — Надін. 

— Катю, — тихо промовляю я, зупиняючи її. — Це не має значення. Зізнаюся, я сама спочатку була шокована, але у вашій країні це поширене ім’я. І що би твій брат не відчував до мене, це неважливо. Я не зможу дати йому щось у відповідь… Я в принципі не можу дозволити чоловікові доторкнутися до мене. 

— Ти впевнена, що це стосується й мого брата? — запитує Катя, уважно дивлячись на мене. — Я бачила, як він торкався тебе там, у парку. І я була шокована не тим, що між вами була коляска, а тим, яка між вами була відстань. Та її по суті не було… Ще вчора я і подумати не могла, що ти підпустиш когось так близько до себе. Тому я в цьому починаю сумніватися. Звичайно, я не повірила, що між тобою і Максимом є стосунки, але між вами точно щось зароджується. На новому рівні. І ти починаєш підпускати його до себе… 

— Це не так. Я просто допомагаю з дитиною… 

— Надін… Він нікому з рідних не сказав, що в нього з’явилася дитина. Емір не рахується. Але він сказав тобі… Та блін, ви живете разом! Відколи, до речі? 

— Більше місяця. 

— Подруго, прийми той факт, що ти починаєш підпускати Максима до себе. Повільно, але… Але це шанс для тебе, щоб перемогти минуле. Повільно, але перемогти. 

— Думаєш, це можливо? — тихо запитую я, зітхаючи. — Занадто багато шрамів залишили на мені… Як і глибоких, так і поверхневих. Максим не розуміє всього, і я не хочу відкривати ці шрами, аби потім отримати ще один тут, — вказую на область серця. 

— Для всього потрібен час. І… для тебе він теж потрібен. І якщо Максим тобі його не дасть — посилай його в глибоке, тепле місце. А якщо дасть — ризикни. Ти ніколи не дізнаєшся, як життя може повернутися, поки не спробуєш…