Розділ 14

До плачу Каті приєднався й плач Надійки. Я вмить розірвала зоровий контакт із Максимом і підскочила з дивана. Рвано дихаючи, швидким кроком пішла до своєї кімнати. Не можна радіти плачу дитини, але я раділа, що з’явилася причина покинути їх, сховатися, втекти. 

Я забігла до кімнати. Очевидно, Надійка вже не спала й потребувала зміни підгузка. Я втомлено посміхнулася, підійшла ближче до ліжечка, поклала радіоняню й простягнула руки до прибудованого ліжка з поручнями. 

— Бачу, ти даром часу не втрачаєш, — лагідно промовила я до Надійки, поклавши її на ліжко й почавши роздягати. На моменті витирання залишків двері кімнати відчинилися, і, кинувши короткий погляд у пройму, я завмерла на мить, але все ж продовжила свою роботу. 

Максим увійшов, прикривши за собою двері. Цей жест викликав у мені хвилювання, але не страх. Він підійшов і присів поруч із нами, зверху дивлячись на Надійку. 

Ніжно провів рукою по її голівці, а потім забрав памперс, який я вже згорнула. 

— Я викину, — коротко повідомив Максим. 

Я вдячно кивнула й почала одягати Надійку в чистий памперс, поки він вийшов, щоб викинути старий. 

Коли я завершила, то так і залишилася сидіти навпочіпки, дозволяючи Надійці тримати мій палець у своєму кулачку. Іншою рукою я лагідно гладила її по ніжному м’якому животику. Саме в цей момент до кімнати знову зайшов Максим. 

— З тобою все гаразд? — запитує Максим у моменті, коли дозволяє Надійці тягати його за пальці чи то за рукав. 

Я здіймаю очі на нього, здивована, що він питає це в мене. 

— Звичайно. Чому питаєш? 

— Мені здалося, що ти трохи бліда… Вибач, що втягнув тебе в усе це… 

— Не дуже чутно у твоєму голосі жаль, — відповіла я, скоса поглянувши на нього. 

Максим ледь усміхнувся: 

— Хіба що трохи… Але, чесно, більшість часу я радію, що ти поруч зі мною і Надійкою. Ти неймовірна… 

Мої щоки миттєво налилися теплом. Я задихнулася від його слів і з великим зусиллям змусила себе проковтнути клубок у горлі. 

— Міняти підгузки та гуляти з дитиною — не означає бути неймовірною… — промовила я тихо, відводячи погляд. 

Максим підняв брови, трохи нахилившись ближче:  

— Ти справді так думаєш? Бо я — ні. 

— Це ж звичайна допомога, — заперечила я, намагаючись зберегти спокій у голосі. — Будь-хто міг би це зробити. 

— Можливо, для інших це нормально. Але для мене все, що ти робиш, неймовірне, — сказав він, і його голос звучав так щиро, що я на мить втратила дар мови. 

— Максиме… — почала я, але він обірвав мене: 

— І навіть не пробуй сперечатися.  

Я не знала, що сказати, тому просто опустила очі, відчуваючи, як моє серце б’ється швидше, ніж мало би. Я не розумію, чому він усе це говорить. Чому поводився так на вулиці, чому зараз продовжує мене дивувати. 

Не розумію його й не хочу розуміти. Серце калатає і бунтує через його дії та слова. Хочеться втекти й забути усе… Мені завжди здавалося, що втекти — найкраще рішення. Але чомусь саме втекти від Максима… 

Я змогла втекти від Рустама. Він робив боляче, знущався, принижував раз за разом. Погрожував і користувався мною, як ганчіркою, коли Мелісса не дозволяла йому наблизитися… Від нього втекти було порятунком… 

Але Максим… Він повна протилежність. І саме це ускладнює все. Від нього втекти важче. Адже, попри травматичний страх, я відчуваю себе живою. Не ганчіркою, а квіткою, до якої ставляться з трепетом і турботою. 

І це відчуття змушує все в мені тремтіти. Сколихує найглибші куточки душі, які я намагалася тримати в захисті від будь-кого. 

— Знаєш, що я не розумію… — раптом заговорив Максим, порушуючи тишу. Я мовчу, і він продовжує: — Хіба так важко повірити, що ми можемо бути парою? 

Я насупила брови, здійняла погляд на Максима. Він задумливо дивився на мене, наче очікував знайти в мені відповіді на всі свої питання. 

— Так. Адже ми не пара… — тихо відповіла я очевидну річ. 

— Ну, брат із сестрою теж не були парами зі своїми коханими, коли вперше представили їх як пару. 

— Не знаю, якими були на початку стосунки Микити й Мелісси, але Емір із Катею і до цього виглядали, як закохані. 

— Чому? Я б так не сказав… 

— Ну… між ними була… іскра, — сказала я, задумавшись. 

Максим примружився й раптом нахилився до мене ближче. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей від його близькості. Я важко ковтнула, відчуваючи сильніше його аромат. 

— А хіба між нами її немає? 

— Чого немає?.. 

— Іскри. Ти не відчуваєш її? — його голос став низьким і хрипким, змушуючи мене затамувати подих.