Розділ 11

Максим хмуриться, але відступати чи ховатися сенсу вже немає. Ми просто потрапили. Але рано чи пізно це повинно було статися. Катя йде до нас із шокованим виразом обличчя, а от Емір… Його обличчя наче вирізане з каменю. Не чоловік, а скеля. І хоча це в хорошому сенсі, я все одно відчуваю себе не зовсім комфортно. Мабуть, мені за все життя вистачило хмурих чоловіків, чиї слова ранять як ніж, а емоції приховані краще за вітер. 

— Надін, Максиме, що ви тут робите? — Катя звертається до нас, свердлячи поглядом наші руки, що з’єднані. Я різко вириваю свою руку із чоловічого захвату, і її погляд відразу спрямовується на коляску. Її очі округлюються до розмірів українських п’яти копійок. — А це чий? 

Я різко переводжу очі на Максима. Він стискає губи, а потім кидає короткий погляд на Еміра, але той навіть не зрушує з місця. В очах Максима чітко видно прийняття ситуації. 

— Мій, — каже він рівним тоном, без жодної тіні вагання. 

— У сенсі? — шоковано питає Катя, дивлячись то на дитину, наче це бомба, то на брата, як на клоуна. 

— У найпрямішому, — відповідає Максим спокійно. 

— Коли це в тебе, чорт забирай, дитина з’явилася? І що тут робить Надін? — її голос стає голоснішим, емоції зашкалюють. — Ти хіба не на роботу повинна йти? 

— Ну… — я важко ковтаю, не знаючи, що відповісти. 

Ми тримали зв’язок із Катею, як і з Меліссою. Якщо Мелісса писала й дзвонила нечасто через зайнятість із дітьми, то Катя знаходила більше часу для цього. І весь цей час я навіть словом не обмовилася, що звільнилася з роботи та живу в домі її брата, у якого, на секундочку, двомісячна дитина, про яку він не хотів, щоб хтось знав. 

Катя ще більше хмуриться від моєї запинки. Її погляд стає більш прискіпливим, оглядає нас із голови до ніг. 

— Що тут відбувається? — питає вона, її голос звучить різко й напружено. 

Максим знову невдоволено підтискає губи й кидає погляд за спину сестри на її чоловіка. Емір спокійно робить крок до дружини й обіймає її за плече. 

— Кохана, давай не будемо це обговорювати на вулиці. Зайдемо в гості до твого брата й поговоримо там, — каже Емір рівним голосом. 

— Я нікого не запрошував… — різко відрубує Максим. 

— Ніби хтось питає. Якщо не хочеш концерту на відкритому повітрі, запросиш, — відповідає Емір, і його тон не терпить заперечень. 

Максим дивиться на них звуженими очима, але, очевидно, зважує ситуацію. Після короткої паузи він все ж киває, а потім несподівано для всіх, і навіть для мене, бережно обхоплює мій лікоть, а іншою рукою починає штовхати коляску. 

Я дивлюся на нього розширеними очима, але не вириваюся. Йду поруч, намагаючись заспокоїтися. Емір тим часом затримує Катю на кілька секунд, даючи нам трохи простору. 

Ми йдемо на невеликій відстані один від одного, яка допомагає не чути розмови позаду. І Максим саме цим користується, тихо звертаючись до мене: 

— Моя сестра ще та заноза в дупі, — бурмоче Максим, похмуро дивлячись уперед. — Не відстане від нас, поки не висмокче всю кров. 

Я мовчу, не знаючи, що відповісти, а тому він продовжує, кидаючи на мене короткий погляд: 

— Мені знову потрібна буде твоя допомога. 

— Яка? — ледве чутно запитую я, напружено чекаючи відповіді. 

Максим знову дивиться на мене, і наступні його слова приголомшують: 

— Вдай мою дівчину, — спокійно каже він, наче це саме собою зрозуміло. 

Я витріщаюся на нього, не вірячи своїм вухам. 

— Перепрошую?.. 

— Я розумію, що це, можливо, для тебе занадто, — говорить він тоном, у якому чутно ледь помітну напругу, — але інакше мені доведеться пояснювати, чому я не хочу розповідати нікому про дитину й чому саме ти знаєш про неї. 

— Але як ти поясниш появу дитини? — не стримуюсь я. — Якщо я скажу, що твоя дівчина, то як мені буде приємно виховувати дитину від чужої жінки? 

— А тобі не приємно? — несподівано запитує Максим, і це знову вибиває мене з колії. 

Його погляд стає серйозним, майже пронизливим. Руки, що тримаються за ручку коляски, напружуються, і здається, що йому дійсно важлива моя відповідь. 

Я на мить замовкаю, не знаючи, як реагувати. Серце починає битися швидше, і вперше я замислююся над цим серйозно. Я і думки не припускала, що Надійка може бути мені неприємною. Вона ж така маленька, беззахисна, прекрасна. Але ось думка про її матір… Про те, що Максим мав із нею стосунки, навіть якщо й не кохав… 

Несподівано для себе я відчуваю, як у грудях щось боляче стискається. Я прекрасно знаю, як з’являються діти, і ці картини, що раптом пронеслися в голові, стали дуже неприємними. Я б могла все списати на свій єдиний досвід, де близькість із чоловіком викликала лише страх, біль, нудоту й порожнечу… 

Але ні. Коли я уявляю на місці того чоловіка Максима, усе зовсім інакше. Там зовсім інші емоції. І одна з них — ця бісова тіснота в серці. Біль. 

Це настільки безглуздо, що я відразу намагаюся відкинути цю думку. Максим для мене ніхто — зараз і раніше. І мені повинно бути байдуже до інших жінок, із якими він був. Але ця ниюча біль уперто не відступає.