Розділ 10

За одним тижнем минуло ще два, а за двома й місяць. І ось я вже півтора місяця доглядаю за Надійкою, яка добре підросла. Хоча вона ще залишалася крихітною, вже не було так страшно брати її на руки, боячись, що можу зламати. 

Я казала, що буду недовго, максимум тиждень, але… Хоча були ситуації з Максимом, після яких мурахи бігли по шкірі й подих затримувався, я відчувала, що він робить усе можливе, аби я залишилася й почувалася комфортно. І якщо бути чесною, то й не хотілося мені йти. Надійка була такою милою і сонячною, а Максим таким іншим і світлим, що я почала боятися не думки про те, що залишуся, а того, що піду. 

Максим після дванадцятої пішов на роботу, а я прокинулася й почала нашу рутину з дівчинкою. Максим усе пробував мене вмовити, щоб ми чергувалися ночами, але я стояла на своєму. Ночі для мене досі були важкими. Мене рятувало лише те, що я мала чим зайнятися, хоча Надійка, на відміну від мене, спала пів ночі. Тому мені довелося збрехати Максиму, що я теж сплю разом із нею половину ночі. Було важко казати це, дивлячись у його проникливі очі, але іншого виходу я не бачила. 

Однією з наших рутин стали прогулянки, хоча з кожним днем ставало холодніше, і доводилося витрачати більше часу, аби одягнути Надійку. 

Мені було приємно вийти на двір і вдихнути свіже, трохи морозне повітря. Закутавши дівчинку в теплий одяг, я котила попереду себе коляску, поглядаючи то на неї, то навколо. Ми вже прогулялися невеликим парком і зайшли до магазину. Надійці це подобалося, вона була дуже спокійною дитиною. 

Коли я помічала в парку мам із дітьми, бачила, що їм було нелегко: діти плакали, кричали, капризували. Рідко хто прогулювався так спокійно, як я.  

Ми прямували в бік дому, і я помітила, що Надійка вже спить. Я вирішила зробити ще одне коло по парку, вдихаючи свіже зимове повітря на повні груди. Зранку випав сніг, і сьогодні парк виглядав світлим та святковим. Надворі вже грудень, і наближаються свята. Хоча на душі було трохи сумно, це все ж давало змогу на мить відчути щастя, яке випромінювали навколишні люди, яскраві вивіски та гірлянди. 

Я вийняла телефон із кишені й побачила сповіщення — повідомлення від Максима. Розблокувала екран, щоб прочитати повністю: 

«Я вже звільнився та їду, потрібно щось купити додому?» 

«Ні, я хвилин десять тому була в продуктовому. Зараз роблю останнє коло по парку з Надійкою», — відповідаю, зупинившись біля тротуару й лівою рукою погойдуючи коляску. 

Максим лайкає моє повідомлення. Мабуть, він за кермом і не має можливості відповісти. Я зітхаю і кладу телефон назад у кишеню. Обома руками беруся за коляску й продовжую йти далі, насолоджуючись цією тихою зимовою прогулянкою. 

На ніс падає щось холодне, і воно швидко тане, перетворюючись на крапельку. Я здіймаю очі до неба. Сніг повільно починає покривати все навколо, додаючи зимової казковості. Я натягую верх коляски, щоб сніг не потрапив на Надійку, і, дійшовши до середини парку, повертаю назад у бік дому. 

Як би не хотілося ще трохи прогулятися, я повинна думати насамперед про дитину. Усього хорошого має бути в міру. 

Пройшло ще хвилин п’ять, коли раптом попереду я бачу чоловічу постать у чорному пальті, яке контрастує з білим килимом снігу. Я примружуюся, впізнаючи знайомі риси обличчя та манеру кроку. Кусаю внутрішню сторону губи, аби не посміхнутися. Максим просто йде мені назустріч. 

Але Максим, як завжди, щиро й радісно посміхається. Не мені, звісно, а Надійці. Чому б йому посміхатися мені? Принаймні, я так себе запевняю. Це дурна, але заспокійлива думка, хоча в останні дні навіть ця відмовка діє все менше. 

— Ось я і догнав вас, дівчатка, — каже він, ковзаючи поглядом по мені й на мить зупиняючись на колясці. 

— Надійка заснула, — кажу трохи тихіше, намагаючись не зруйнувати спокій дитини. 

Максим кидає на мене ще один погляд — той самий, який пробирає до мурах, — і, усміхаючись, просто киває. Він підходить ближче, зупиняється поруч і опускає погляд, наповнений ніжністю, на доньку. Його риси стають такими м’якими й інтимними, що я мимоволі відводжу очі, намагаючись стримати дихання й сповільнити серцебиття. 

Раптом я здригаюся від гарячого дотику до моєї руки. Як обпікшись, забираю її з ручки коляски, де вже лежить його велика рука. Максим мовчки дивиться на мене, а я на нього, і в цій тиші є щось магічне. 

Його очі сповнені тепла й емоцій, які захоплюють мене зненацька. Він переводить погляд на мої оголені руки, його брови злегка хмуряться, утворюючи між ними невелику складку. Я розумію, що він помітив — сьогодні я забула вдягти рукавички. 

І тут я застигла. Не в силі поворухнутися, коли він тягнеться своїми теплими долонями до моїх. Його рухи повільні, впевнені, і я дозволяю йому охопити мої крижані пальці. 

Серце гупає так голосно, що мені здається, Максим може його чути. Він підносить мої руки до свого обличчя й починає дмухати теплим, гарячим подихом. 

Я відчуваю, як тепло від його дихання повільно проникає в мене, огортаючи все тіло, ніби ковдрою. Ноги починають підгинатися, і я ловлю себе на тому, що навіть дихати рівно не можу. 

Він обережно розтирає мої пальці своїми, не відриваючи погляду від них, і в цей момент здається, що ми зовсім одні у світі.