Розділ 9

Вихором буквально залітаю в кімнату й зачиняю двері, притулившись до них спиною. Холодний піт стікає по хребту, а серце гупає вже десь у вухах. Заплющую очі, прикладаючи руку до горла й ковтаючи повітря. 

Нудота й дурнота охоплюють мене. Картини з минулого надто різко заполонили свідомість. Оголене чоловіче тіло, яке наближається, щоб зробити все, що йому дозволено, навіть якщо я не дозволяла… Давно я не бачила таких образів так яскраво. 

До мене долинають звуки за дверима. Я здригаюся всім тілом від стуку, що пробирає до кісток. 

— Надін, усе гаразд? — стурбовано запитує Максим. 

Коли я не відповідаю, він смикає ручку дверей і намагається увійти, але через вагу мого тіла йому це не вдається. 

— Надін… 

Його голос зривається, у ньому багато тривоги. Я гулко вдихнула повітря, змушуючи взяти себе в руки. Це Максим. Це не Рустам. Це не він. Він дуже далеко. Він не підійде. Він не завдасть болю… 

— Усе гаразд, — вичавлюю я із себе. 

За дверима завмирають. Мої груди швидко здіймаються, змушуючи мене продовжувати дихати. 

— Мені дуже шкода, що я в перший же день завдав тобі труднощів, — каже Максим. 

Я повільно розплющую очі. Що? Повертаю голову, наче можу побачити його через двері. Він вибачився за те, у чому навіть не винен. 

— Твоєї провини тут немає. Я мусила зачекати… 

— Ти нічого не мусила, — обірвав він мене. — Я взяв на себе опіку над тобою, тому вся відповідальність на мені. 

— Я не маленька дитина, — спантеличено промовляю, поступово відволікаючись. 

— Не дитина. Але ти така ж крихітна й тендітна… — каже Максим. 

Дихання перехоплює від того, як він це говорить. Заплющую очі. Посміхаюся крізь сльози. Максим — єдиний чоловік, який коли-небудь ставився до мене так… Крім мого брата. Кемаль. Згадка про рідну людину, якої вже немає, спричиняє нову рану. Але голос за дверима не дає цій рані загноїтися. 

— Знаєш, ти перша дівчина, яка тікає, побачивши моє ідеальне тіло. Це навіть мене трохи вдарило… 

Мої очі округлюються. Він дійсно це щойно сказав? 

— Ти занадто самовпевнений, — кажу я, намагаючись стримати себе. 

— Але це правда, — награно обурюється він. — Я такий красунчик, що якщо дівчата й тікають, то тільки в мій бік. 

Я не стримую короткий сміх, хитаю головою і притуляюся потилицею до дверей. Страх, що заповнював мене зсередини, став не таким вже й непереможним. Раніше мені потрібно було б щонайменше пів дня, щоб прийти до тями. А зараз вистачило менше десяти хвилин. 

За дверима була тиша, але я знала, що Максим не відійшов. Відчувала його присутність кожною клітинкою. Здавалося, навіть його запах долинає до мене. Повертаю голову в бік Надійки. Крихітне, прекрасне створіння спить, роздивляючись сни. Це приносить ще більший спокій. І навіть суміш зі смутком через втрату стає менш болючою. Я можу дихати та рухатися. 

— Ти ще тут? — запитує Максим після п’яти хвилин тиші. 

— Тут… — шепочу, знаючи, що він почує. 

— Не бійся мого красивого тіла. Я з ним домовився, щоб воно було трохи скромнішим і берегло твої оченята. Але якщо колись усе ж побачиш — не тікай. Його самооцінка не витримає другого разу. 

— Не буду, — відповідаю я, навіть не замислюючись над тим, наскільки дивною є наша розмова. 

— Ось і чудово. Ти щось хотіла? — тихо запитує Максим. 

— А… Так, я не можу знайти сумку з речами Надійки. 

— Я їх розклав на третій поличці ліворуч. Забув сказати, — відповідає він. 

— Ох… Я не дивилася туди… — подумки сварю себе за це. — Вибач, що принесла тобі незручності… 

— Ти зовсім не приносиш їх. Я дуже радий, що ти тут. І буду ще щасливішим, якщо ти не втечеш у найближчі дні. 

Я не знала, що відповісти. Чи втечу я? Чи зможу перемогти своїх внутрішніх демонів? Чи зможу жити далі? Я не мала відповіді на жодне із цих питань. Закусила губу, опускаючи очі. 

Максим, побажавши мені добраніч, замкнувся в спальні, і я більше не чула його, не відчувала його присутності. Сиділа на ліжку, спершись спиною на спинку, і дивилася в одну точку. 

Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє відчувала себе живою. Те, що я відчуваю, коли Максим поряд і відволікає мене різною маячнею, або коли дівчата поруч, — це якась тінь життя. Щось подібне, але не те, що мало б бути. Здавалося, Рустам забрав у мене справжнє життя. Разом із Кемалем… 

Брат… Я згадала, коли востаннє відчувала щастя. Єдиний період у житті, коли я була живою. У той спекотний день у саду батьківського дому, коли я полізла на дерево, бажаючи дістати спілу вишню, яка манила своїм насиченим кольором. Але щойно я дістала її й обмазалася вишневим соком, зрозуміла, що залізти я залізла, а ось злізти — не могла. 

Тоді на мій плач прибіг Кемаль. Він намагався заспокоїти мене й знайти спосіб, як витягнути мене й змусити відчепитися від стовбура. Він витягнув мене. Відтоді я була для нього Вишенькою. Навіть у дорослому віці він не припиняв так мене називати. Це дратувало, бо нагадувало той соромний момент дитинства. Але зараз…