Розділ 8

Впродовж усього дня я влаштовувалася в новій кімнаті та будинку загалом. Написала список усього, що варто купити, і Максим сказав, що все має прийти вже завтра. 

Максим майже не відходив від нас із Надійкою. Дивився, як я доглядаю за його донькою, що трохи хвилювало, але для цього я тут і є. Мусила звикнути до його присутності та уваги. Все ж він не такий, як Рустам. Максим інакший. І, можливо, це ще гірше… Адже з фізичними ранами я змирилася, але не з серцевими. Вони приносять набагато більше болю. Але я не підпущу Максима настільки близько. 

Коли вже наближався пізній вечір, я вирішила перед сном покупати Надійку. Максим виконував мої настанови, поки я гойдала на руках дівчинку. Коли водичка в середній за розміром пластмасовій мисці наповнилася, я підійшла та опустила руку, щоб перевірити температуру. 

— Додай трохи холодної води… Все якраз добре, — затвердила я, коли Максим виконав це. А потім передала вже оголену Надійку Максиму. — Ти будеш її тримати, а я покажу, як її треба мити. У перші два тижні її не варто занурювати повністю у воду… 

Я, взявши м’яку чисту тканину, почала омивати дівчинку, показуючи, яким місцям треба приділяти увагу. Руки чоловіка разом з одягом промокли. Дівчинка весь час дивилася на нас великими очима, чомусь посміхаючись. 

— Опусти її трохи до миски, — кажу я. Він виконує, і я легенько, уникаючи обличчя та вух, омиваю її голівку, злегка масажуючи. 

Закінчивши, я хочу випростатися, аби дістати рушничок, але не розраховую, що ми з Максимом знаходимося дуже близько. Дихання перехоплює, коли наші носи ледве не стикаються. Врізаюся поглядом у його очі. Гарячий подих чоловіка обпалює шкіру. Я починаю палати, і лише коли його очі повільно опускаються до моїх привідкритих від здивування губ, я різко відходжу, піднімаючись. 

— Тепер її треба… треба рушник, — кажу рвано, знаходжу його та повертаюся до Максима. Він вже випрямився з донькою в руках. Я, дивлячись лише на неї, починаю промокати її рушником. — Терти її не потрібно, лише прибрати вологу ось такими рухами… 

Коли я доходжу до її спинки, задихаюся, торкаючись його рук. Сильних та впевнених. Щоки вже давно горять. 

— Ось і все, — говорю я. І обгортаю її сухим рушником. — Тепер потрібно до кімнати й одягнути її… 

Ми пішли до кімнати, і коли Максим поклав доньку на ліжко, я нахилилася до неї. Мимоволі посміхалася, коли вона хіхікала й крутилася. 

Максим сів збоку на край ліжка, дивлячись на дитину. Його погляд був таким ніжним та особливим, що серцем розповзалася хвиля тепла. Коли я одягнула її в легенький комплект одягу й поклала на ліжко, Максим обклав його подушками, а ще й на підлозі розклав усе, що знайшов. Я спостерігала за цим і закусувала губу, аби не сказати, що це не варто робити, адже я не засну. Але я не хочу, щоб він про це знав. 

— Ти впевнена, що тобі буде нормально? Вона може зі мною побути. Ти виспишся… 

— Не варто. Вона скоріше заспокоїться зі мною, і я звикла до нічної роботи, тому моя зміна буде вночі, а твоя — зранку. Але якщо тобі потрібно буде на роботу… 

— Я можу коригувати свій графік, тому для мене ранок не проблема. 

Я пригадала, що Максим працював загалом віддалено й усе робив онлайн. Тільки я не пам’ятаю, що саме… Не дуже я тоді була уважною, і Катя багато не розповідала про нього. А я і не хотіла показувати, що зацікавлена цим… 

— Хороша в тебе робота… Ти в якомусь офісі працюєш? 

— Так. Маю власний невеликий офіс. Там основна робота моїх людей, а я приходжу до них серед дня. Загалом я звик працювати з дому. Великої потреби постійно бути в офісі в мене немає. Що ж… тоді я піду… Клич мене, якщо що. 

І коли за ним зачинилися двері, я гулко видихнула. Приклала руку до грудей, торкаючись тканини. Важко ковтнула слину. Ці емоції, які я переживаю за останні дні, стали ще потужнішими. І все через них… 

Повертаю голову до крихітки, яка вже міцно спить. Така миленька й ще більше безтурботна. 

— Як би ти не змушувала мене переживати все заново, я не шкодую, що погодилась побути з тобою. Не ображайся на мене. Гаразд? 

Сумно посміхнулася й простягнула руку до її маленьких пальчиків на ручці. Така ніжна й вразлива. Заплющую очі, відчуваючи, як починають пекти. Хитаю головою та піднімаюся, щоб взяти сумку з її речами. Але не знаходжу. Обкладаю Надійку подушками й кидаю погляд на Султана, який лежить трохи далі на одній із подушок. 

— Султанчику, ти за головного, — кажу котові. Сміхота, їй-богу. Але кіт встає і сідає на задні лапки, коли я виходжу. Може, все ж коти розуміють більше, ніж ми думаємо? 

Йду до ванної, і коли не знаходжу там потрібного, обходжу майже весь дім. Дивлюся в бік кімнати Максима, і через хвилину довгих сумнівів стукаю. Коли чую нерозбірливий голос, відчиняю двері, сприймаючи це як запрошення. 

— Максиме, у тебе часом… — і замовкаю, витріщаючись на чоловіка біля ліжка. 

Він обертається й теж застигає. Я широко розплющеними очима опускаю погляд на оголені рельєфні груди, ледве вологі. На міцних руках, де виступають ниточки вен, мокру кофту. І застигаю на інтимній доріжці волосків та сірій смужці білизни, яку, слава Аллаху, прикривають штани. 

Серце гупає із силою землетрусу.