Розділ 7

НАДІН

Я важко ковтнула, дивлячись на будинок Максима, досі сидячи в машині й не розуміючи, як я все ж змогла погодитися на це. Максим обійшов машину та відчинив дверцята. Я завмерла, коли він нахилився, аби забрати Надійку, що всю дорогу спала в мене на руках. Крісло для малюків Максим ще не придбав, але сказав, що в найближчі дні усе необхідне буде замовлено. Мені ж потрібно лише скласти цей список. 

Я відстебнула пасок і вийшла з машини, а Максим зачинив двері. 

— Ласкаво прошу, — промовив Максим, коли я першою переступила поріг. 

Будинок був просторим. Два поверхи, але не таких масштабів, як у його батьків чи Еміра з Катею. Він менший, але це навіть більше до душі. Я би навіть сказала, що тут затишно, якби не страх, який не хотів відступати, навіть якщо я розуміла, що це безпідставно. 

Я зупинилася в просторій вітальні з панорамними вікнами. Навпроти зеленого дивану із замші був камін. Стіни бежеві, а підлога з темного коричневого паркету. І за вікнами розкинулася жовто-помаранчева осінь, добавляючи атмосфери. 

— Тут красиво, — промовляю, повертаючи погляд на Максима. Він поклав сумку з речами доньки й стояв, не відводячи від мене погляду. 

Щоки спалахнули, і повітря стало не вистачати. Я сховала очі й вирішила пройтися по першому поверсі. Крім великої вітальні була простора кухня з ванною. 

— На другому поверсі, зокрема, спальні, — коментує Максим мою ревізію. 

— Щодо спалень… Де буде Надійка? Ти плануєш облаштувати дитячу? 

— Я ще не думав про це, часу не було, але вона буде. 

— Точно… Все одно перший час із нею потрібно бути, тому… 

— Говори, — сказав Максим, коли помітив мою нерішучість. 

— Я все ж думаю, що це не дуже добра ідея — мені тут бути. Я можу приїжджати… 

— Надін, — Максим підходить, і я завмираю. — Ти мене боїшся? 

— Ні… Справа не в тобі. Мені не під силу контролювати реакцію свого мозку.. 

— Тоді, якщо все діло в мозку, із цим можна легко справитися. 

— Як? 

— У кожній кімнаті є замок. Ти можеш замикатися. 

— Це все одно буде незручно… 

— Незручно їздити туди-сюди. Я присягаюся, що ти зі мною в безпеці. Прошу, подумай. Спробуй сім днів пожити тут. Якщо для тебе досі це буде нестерпно, я не наполягатиму… 

Його слова звучали переконливо, навіть занадто. Усе навколо затихло, наче весь будинок затамував подих разом зі мною. 

— Гаразд, — промовляю одними губами. 

Він дивується. Не приховує свої емоції, і це все ж підкупає. Він завжди такий щирий, і це водночас лякає та притягує. 

— Тоді пішли обирати твою кімнату? — сказав Максим, відійшовши трохи вбік, запрошуючи мене слідувати за ним. 

Я пішла слідом. Ми піднялися на другий поверх, і Максим відчинив двері трьох кімнат. Я вибрала останню. Це викликало посмішку на його обличчі. 

— Що? 

— Якщо я розкажу, обіцяй, що не передумаєш щодо кімнати. 

— Навіщо мені це робити? 

— Обіцяй. 

— Обіцяю. 

Він зробив крок вперед, не стаючи надто близько, але все ж скорочуючи відстань між нами. Потім вказав пальцем ліворуч, на стіну, рукою, якою підтримував голівку дитини. 

— Моя кімната за стіною, сусідко, — посміхається чоловік. 

І я завмираю. Так близько? З усіх кімнат я вибрала саме ту, яка знаходиться найближче до нього. 

— А звукоізоляція є? — питаю, намагаючись приховати своє збентеження. 

— А що, будеш шуміти? — запитує Максим із такою усмішкою, що все всередині перевертається. 

— Твоя донька буде, — відповідаю різко, повертаючи всю увагу на ту, задля якої я взагалі тут. 

— Ну так, вона ще та крикунка, — каже він, кладучи Надійку на ліжко. Маленька лише трохи починає вертітися, але не прокидається. Максим випрямляється й дивиться на мене. 

— Я принесу її речі, — додає він, перш ніж вийти з кімнати. 

— Гаразд, тоді мені потрібно заїхати за деякими речами та Султаном. 

— Султан? Ти так кота назвала чи що? — здивовано вигинає він брову. 

— Так, — киваю я. — А що? 

— Та нічого. Оригінально, — хмикає він, схиливши голову й дивлячись мені в очі. — Заберемо твого Султана Сулеймана. Надіюся, він не влаштує гарем із місцевими кішечками. 

Я все ж не стримую усмішки. Максим затримує погляд на моєму обличчі, і я кусаю губу, щоб стримати усмішку. 

— Тобі личить усмішка, — повільно промовляє він.  

— Дякую? — гублюся я від таких неочікуваних слів. 

— Завжди будь ласка, — дразнить мене він. 

І чомусь ця незручність і страх кудись відходять, навіть коли ми досі перебуваємо в одній кімнаті.