Розділ 6

МАКСИМ

Дізнатися, що в мене є донька, було подібно грому, як і дізнатися, що вона не моя — через день після того, як я не відходив від неї і пообіцяв не залишати її саму в цьому світі. Це було рівносильно удару в серце.

Я досі не можу зрозуміти, навіщо Влада мені збрехала. Мені терміново потрібна була ця відповідь, але її не було. Влада померла, і замість тисячі відповідей залишила мені своє дитя.

Влада яскраво дала зрозуміти, що хоче, аби я її захистив. Тільки зараз ці слова починають набирати сенсу.

Ще до того, як я дізнався результати тесту, я сконтактувати із Еміром. Він — єдиний, кому я довіряю, і хто може допомогти мені все зробити тихо, навіть приховавши це від батька. На початку мені був потрібен час для себе, а тепер я розумію, що цей час потрібен саме Надійці.

Надія. Саме так я її назвав. Не знаю чому. Коли медсестра запитала, як зватимуть мою доньку, я розгубився, і це було єдине ім’я, яке прийшло на думку.

Навіть дізнавшись, що я не її біологічний батько, я все одно не відмовився від своєї обіцянки захищати її. Якби так можна було сказати, то я з першого ж погляду закохався в ці оченята та маленький носик. Вона моя, а тест ДНК — це всього лише сухий факт того, що її біологічний батько — сволота.

І ось тут мені знову знадобилася допомога Еміра. Дізнатися, хто ж цей батько. Відразу згадав про чоловіка, про якого мені розповідала Влада. І хоча вона сказала, що між ними все закінчено, мені потрібно було в цьому впевнитися.

Ще більше я впевнився, коли першим ділом Емір з’ясував, що Влада кілька разів була помічена з чоловіком, але його ім’я поки дізнатися важко. А це означає, що цей чоловік не з простих. І той чоловік, про якого вона мені розповідала, якраз таким і був. Тож скласти один плюс один було неважко.

Я не знаю, чи знав він про її вагітність. Але той факт, що вона народжувала сама і навіть перед тим, як зрозуміти, що не виживе, зателефонувала мені, а не батькові дитини, говорить про багато що.

Емір підтримав мене в рішенні приховати Надійку на перший час, поки я не зможу забезпечити їй безпеку й гарантію, що в один момент її не заберуть від мене.

Підробити тест ДНК — це злочин. Але для мене це ніщо, коли йдеться про безпеку Надійки. Проте далі в нас є інша проблема.

Я самотній. А її біологічний батько — одружений. І якщо в майбутньому справа дійде до суду, то, звісно, дитину віддадуть до повної сім’ї й до того ж біологічного батька. Тому ми з Еміром дійшли висновку, що мені потрібно знайти дружину.

Це повний треш.

Я не міг зрозуміти, як я до цього дійшов. І це не просто питання знайти якусь випадкову дівчину, щоб поставити печатку в паспорті. Тут потрібна та, яка любить і вміє поводитися з дітьми, і та, якій я можу довіряти. І з усіх жінок, яких я знав і з якими був у стосунках, лише одна з’явилася в моїй голові. Надін.

До неї я навіть не смів підійти.

Але я підійшов. І потім пожалкував про це. Вона була проти. Почувши мою пропозицію, вона злякалася. Боялася мене, коли я попросив залишитися.

Я картав себе всю ніч і завмер, не вірячи тому, що чую. Вона погодилася. Так, вона лише погодилася придивитися й стати нянею, але цього достатньо.

У мене буде час і можливість переконати її стати більше, ніж нянею. Адже я теж побачив у її очах непідробне тепло, коли вона дивилася на Надійку.

Після того як Надійка поїла, а Надін все ще залишалася у своїй кімнаті, я, згадуючи настанови жінок із пологового, притиснув доньку животиком до свого плеча й почав легенько плескати її по спинці. Це мало допомогти їй зригнути повітря, яке вона, ймовірно, проковтнула під час годування. І ще — тримати її вертикально в такому положенні, якщо я не хочу бути весь у її їжі. А я точно цього не хочу.

У такому положенні нас і застає Надін. Вона входить, зустрічається зі мною поглядом, але буквально відразу переводить його на дитину. Вона ніколи не могла довго дивитися мені в очі. Часом здається, що я їй неприємний, але, мабуть, кожен чоловік здається їй таким після всього, що з нею зробив представник моєї статі. Якби міг, я причинив би йому таку ж біль. Але ми подбали про те, щоб життя в тюрмі для нього не було легким.

— Як поїла? — питає Надін, сідаючи на стілець навпроти.

— Наче нормально. Якщо я не в блювоті й вона не плаче, думаю, усе чудово, так?

— Так, — усміхнулася вона. — Ти чудово справляєшся.

— Дякую за похвалу, навіть якщо вона нашкрябана.

— Я кажу правду. Як для чоловіка, який уперше наодинці стикається з немовлям, ти чудово тримаєшся, — запевнила мене Надін.

Мої губи розтягнулися в задоволеній усмішці.

— Буду ще кращим, якщо ти мене вчитимеш, — промовив я і помітив, як щоки Надін розчервонілась.

— Тоді поїхали?

— Куди? — здивовано підняла на мене погляд Надін.

— До мене, — коротко відповів я, ніби це була найлогічніша річ у світі.

Як вам такий поворот в сюжеті? Здогадувалися, що він не біологічний батько? Дякую за вашу увагу до цієї історії!!!