Розділ 5

Максим прокинувся за п’ять хвилин після того, як я змінила памперс Надійці. Він був дійсно втомленим, якщо деякий час його не розбудив ані неприємний запах, ані шум. 

— Ти повинна була мене розбудити, — все говорив Максим, одягаючи доньку. 

— Мені було неважко, — повторила я. 

Доглядати за дівчинкою і справді було неважко. Тоді думки не лізуть у голову, адже вона зайнята тим, як вирішити ситуацію. Інша справа, коли нічого вирішувати не потрібно, і ти просто дивишся на дитину, захлинаючись ниючим болем.

Тож я знову зайняла себе роботою. Потрібно було щось приготувати на сніданок, чим я й зайнялася. Добре, що продукти для цього були. Зазвичай у цей час я вже повертаюся з роботи й лягаю спати, але не сьогодні.

Максим підійшов до мене з Надійкою на руках і сумішшю з пляшечкою.

— Я нагодую її, і ми підемо, — промовив він, глянувши на мене.

Серце стиснулося, і, не в силах промовити жодного слова, я лише кивнула. Так і повинно бути.

Нам із Максимом було ніяково знаходитися в одному приміщенні в присутності лише крихітної дитини та кота, що кружляв між нами. Особливо після вчорашньої розмови…

Максим почав відкривати суміш, і це йому явно давалося важко.

— Давай я, — все ж запропонувала я, забираючи все з його рук. Він зробив крок назад, і я відчула його легку усмішку.

— Ось, — сказала я, коли все зробила, і простягнула йому пляшечку.

— Дякую, — кивнув Максим, беручи пляшечку. Він вмостився на стільчику за столом і почав годувати дитину.

Я поспішно відвернулася, коли серце знову защемило від цієї картини. А мурахи прокотилися тілом від його голосу й погляду, спрямованого до мене.

Як би я не розмірковувала, не могла зрозуміти, чому він ховає доньку від рідних, але чітко відчувала, що він щось приховує. І при цьому знала, що він вперто не стане просити їхньої допомоги через якісь невідомі мені причини. А сам Максим не впорається…

Я наклала в дві тарілки яєчню з овочами й поставила все на стіл. Максим здивовано глянув на тарілку, а потім на мене.

— Це мені? — запитав він, сидячи з привідкритим ротом і тримаючи пляшечку із сумішшю, поки його дитина зосереджено смоктала з неї.

— Ну, як бачиш, Надійці таке ще рано їсти, — знизала плечима я і присіла навпроти. Сулейман сів біля моїх ніг, і я простягнула руку, щоб погладити його. Це мене трохи заспокоїло.

В очах Максима я побачила щирий подив. Він думав, що я його вижену, як тільки він прокинеться?

— Дякую, — Максим нарешті відвів погляд і, поклавши дитину собі на коліна, однією рукою тримав пляшечку, а іншою набирав їжу.

Я теж зосередилася на їжі. За хвилин п’ять, відпивши води зі склянки й судомно ковтнувши, звернулася до Максима:

— Ти знаєш, як потрібно доглядати за дитиною? Масаж і все інше?

— Мені в лікарні щось показували… Думаю, все інше мені розкаже дядько Гугл, — відповів Максим, задумуючись при цьому.

Я закусила губу та продовжила:

— Але ж ти сам казав, що в тебе мало часу. Що ти плануєш робити?

— Не знаю. Надійці потрібна хоча б няня… — Максим примружив очі, здійнявши на мене погляд, та згодом опустив його, дивлячись на доньку. — Але я нікому не довіряю, тож намагатимуся впоратися сам.

Сам? Він жартує? Я мовчала з хвилину, поки не наважилася промовити наступне:

— Я можу допомогти перший час, поки ти знайдеш когось…

Очі Максима стрімко розширилися після моєї пропозиції. Рука з виделкою завмерла, і він не відводив від мене свого пронизливого, шокованого погляду. Я сама була в шоці, що запропонувала це. Як виявилося, щось у мені не може просто так залишити Максима з новонародженим малюком.

Можливо, це називається материнським інстинктом, хоча дитина й не моя.

Та коли я уявила, як Надійка буде плакати кожну ніч, серце кров’ю обливалося. І хоч Максим відважно змінює памперси, я впевнена, що все інше йому буде дуже складно робити. Тому я змусила себе піти на це з умовою, що це лише на короткий період.

— Дійсно? — тихо уточнив Максим, наче боявся, що я передумаю, якщо він запитає голосніше.

— Так. Але тільки трохи, — знічено відповіла, зашарівшись від його погляду.

Хоча мушу сказати, що він завжди якось зациклювався на мені, коли ми опинялися в одному приміщенні.

— А коли ти зможеш почати? — запитав він, опанувавши емоції.

— Можу й сьогодні, тільки треба на роботі все вирішити, — відповіла я, задумуючись, як бути з роботою.

— Ти досі працюєш офіціанткою?

— Так.

— А хіба в тебе тоді сьогодні вихідний?

— Він уже пройшов. Я працюю в нічні зміни, — знизала я плечима.

Максим нахмурився. Йому наче не сподобалася моя відповідь.

— Нічні? Я не знав. Навіщо тобі така робота? Це ж важко й небезпечно. Мало які типи по ночах…