Розділ 4

— Що ти маєш на увазі? — запитую я, буквально відсахнувшись від Максима на інший кінець дивана.  

Максим помітив мій різкий рух та зміну в атмосфері між нами. Але все ж, хоч і напружився, продовжив:  

— Я не зможу бути з нею цілодобово, але й чужим довірити її не можу. І, аби її в мене не забрали… У мене повинна бути повна сім'я, — тихим голосом промовив Максим.  

Я розуміла, до чого він веде. І це мені не подобається. Аж ніяк!  

— У тебе є велика родина, яка може бути з нею. І так, як ти її рідний батько, тобі точно не потрібна для цього дружина чи хто там ще… — сказала я, попри подих, що перехоплював.  

Максим стиснув щелепу, від чого на його вилицях заграли жовна.  

— Ти маєш рацію, але в неї не буде матері.  

Я зціпила зуби та важко ковтнула. Вдихнула та заплющила очі. Тільки не це.

Коли я була з дітьми Мелісси, я, здавалося, ще не була так зламана… І прив’язалася до них максимум як до племінників, і не більше. Але зараз… Зараз усе по-іншому. Максим пропонує стати мені мамою цій крихітці. Але я знаю, що ніколи не стану ні справжньою мамою їй, ні в принципі мамою.  

Що робити, якщо згодом я перестану бути потрібною, а я вже прикіплю до дитини і почну сприймати її як власну?  

Але немає сенсу навіть думати, що буде потім, адже прямо зараз я вже не можу спокійно дивитися на неї. На цю безпорадну крихітну дівчинку, яка втратила маму, навіть не побачивши її, не відчувши її обіймів та дотику губ…  

Це крихітне створіння сколихує біль у моєму нутрі, який я так наполегливо намагаюсь уникати… Дає нагадати, що і я ніколи не зможу колись торкнутися, вдихнути аромат та поцілувати в ніжну щічку свою дитину. Бо забрали в мене цю можливість. Лишили з розірваним серцем та пустим нутром. Вбили в мені жінку, сестру та доньку. Лишили пустою оболонкою в цьому світі. Не повноцінну.  

— Я не зможу… — промовила я тихо, клубок емоцій і паніка не давали вільно вдихнути.  

— Чому? Надін… — заговорив Максим після тривалих секунд тиші.  

— Ні. Я не можу, — різко підвелася з дивана і розвернулася, відійшовши від Максима і дитини в інший кінець кімнати. Зупинилася біля вікна, мої груди швидко здіймалися, і одинока сльоза все ж скотилась по щоці. — Тобі ліпше знайти когось іншого…

Це занадто. Я не можу. Я поклялася собі, що ніколи не прив’яжуся до дитини та до надії, яку вона може приносити.  

— Надін… — пролунало важке чоловіче зітхання. — Вибач, що завадив тобі, але ти єдина, про кого я подумав… Це, мабуть, було помилкою… Я просто… Якщо я не знайду їй матір у найближчі строки, її можуть забрати.  

— Розумію, але я не можу тобі нічим допомогти. Впевнена, ти знайдеш вихід… з цієї ситуації.  

— Гаразд… Ми можемо залишитися в тебе до ранку? Не можу дозволити собі сісти за кермо в такому стані.  

Я завмерла. Залишитися з чоловіком в одній квартирі, навіть якщо він зайнятий дитиною, — це… Це занадто. Але я бачила, що Максим дійсно втомлений та… Серцем я розумію, що Максим зовсім не такий, як Рустам, але розумом… Згадка імені цієї людини викликає нудоту, і мені знадобилося більше десяти секунд, аби подолати її. Я не зможу прогнати Максима в такому стані й з малою дитиною на руках, навіть якщо його присутність ще й вночі буде нестерпною для мене.

— Добре. Тільки в мене немає гостьової кімнати, — не рішуче промовила я тремтячим голосом.  

— Це не проблема. Нам з Надійкою вистачить і дивана.  

— Добре, — похитала головою я. Я закостеніла і, заламуючи пальці рук, продовжила: — Тоді я принесу, чим ви зможете накритися…  

І, не дивлячись на нього, хутко пішла до спальні. Я затрималася на декілька хвилин довше, після чого повернулася до Максима з ковдрою та подушкою. Поклала все на іншому кінці дивана.  

— Дякую, — подякував мені Максим, досі сидячи з Надійкою на руках, тримаючи над нею пляшечку з сумішшю. Я мовчки кивнула.  

— Тобі ще щось буде потрібно? — запитала я, здійнявши на нього погляд.  

Здригнулася, коли зустрілася з його поглядом. Він не відводив своїх очей, і я покрилася мурахами. Все ж тривога та збентеження переповнили мене, і я не витримала, відвела погляд.  

— Ні. Це більше, ніж я надіявся, — тихо промовив Максим після маленької паузи.  

Я кивнула.  

— Тоді д-добраніч, — затинаючись, побажала я і швидко розвернулася. Та коли дійшла до дверей кімнати, Максим мене окликнув. Я обернулася, затамувавши подих.  

— Надін, ти не повинна боятися. Я не дозволю, аби щось або хтось завдав тобі болю…

Він зрозумів. І недомовлене «навіть собі» говорило голосніше за всі слова. Я нічого не відповіла та сховалася за дверима кімнати, не в змозі змусити себе не замкнути двері на ключ. Знала, що Максим почув це, але я не могла думати, що це може його образити. Інакше я просто не могла. Це занадто.  

Я не спала, хоча вже була третя ночі. Султан лежав у моїх ногах, але його сон був не міцним, і його вуха рухалися з кожним звуком. Я напружено вловлювала кожен шурхіт і тихий голос чоловіка та дитини. А потім і взагалі безперервно кусала губу, адже останню годину плач дитини був подібний до сирени. Все ж я не змогла просто сидіти, тим більше коли плач не стихав, а лише посилювався.