Розділ 3

Мій ступор не проходив рівно до того моменту, поки дитина в руках Максима не почала плакати. Чоловік сіпнувся, але вже за дві секунди став заколисувати. У голові різко спала думка, що це далеко не вперше.   

Я все ж відійшла від дверей, пропускаючи Максима з дитиною. Султан відступив убік, не відводячи очей від незнайомого йому чоловіка. Максим пройшов до вітальні, і, коли я, зачинивши двері, пішла слідом, всередині мене вирувала буря.   

Він колисав дитину, а потім обережно поклав її на центр дивана. Я в ступорі спостерігала, як він розгортав малечу з крихітного одягу.   

— Покакала… — зауважив Максим і піднявся в повний зріст, повернувшись до мене. Його голос був спокійним, але в мені це викликало новий спалах емоцій. — Я можу залишити її в тебе на п’ять хвилин? Треба до машини збігати.   

Я мовчки кивнула й закам’яніла, коли він пройшов повз, залишаючи за собою шлейф аромату парфумів. Судомно ковтнула, намагаючись придушити наплив тривоги. І, коли двері зачинилися, все ж зробила крок до дитини.   

Це була дівчинка. Видно, що їй ще й місяця немає. Моє серце відчайдушно стислося, коли вона почала хникати й плакати. Я нерішуче присіла біля дивана та, після кількох секунд вагань, обійняла її руками, намагаючись заспокоїти.   

Вона на мить завмерла, і її великі, темно-карі очі витріщилися на мене. Я розтягнула губи в подобі посмішки, але секунди подиву в дитини швидко минули, і вона знову почала свій міні-концерт.   

До мене став долинати характерний запах із її памперса.   

— Ну, давай я з тебе все зніму, поки… Максим вернеться, — слова «тато» зависли на язиці, але я не наважилася їх вимовити. Замість цього просто видихнула, намагаючись заспокоїти себе, зосереджуючись на рухах рук.   

Султан сидів неподалік від дивана, уважно спостерігаючи, як я тремтячими пальцями починаю знімати комбінезон. Коли я завершила, дівчинка залишилася лише в памперсі.   

У цей момент двері квартири відчинилися, і я напружилася, але швидко розслабилася, розпізнавши кроки Максима.   

— Дякую, що придивилася, — сказав він і, поклавши біля дівчинки сіру сумку прямокутної форми, став знімати верхній одяг. — Де я можу помити руки?   

— Там ванна, — вказала я на двері трохи далі.   

Максим зник за дверима ванної кімнати, пролунали звуки води, що біжить, а потім він вийшов і став поруч зі мною.   

— Не сварися, маленька, зараз усе буде, — промовив Максим ніжним голосом, який я раніше чула лише тоді, коли він спілкувався з племінниками.   

Максим розкрив сумку й дістав памперс, серветки та присипку. Також узяв пелюшку й розстелив її поряд із дитиною. Потім, воркуючи з нею, обережно переклав малечу на пелюшку.   

— Відразу прошу вибачення, ми трохи наповнимо кімнату чудовими ароматами, тому можеш відійти на безпечну відстань, — спробував пожартувати Максим, але, якби не його тремтячі руки, я б навіть повірила.   

— Все гаразд, я можу допомогти…   

— О ні, це вже було б нахабством із мого боку. Я трохи набив руку, тож… має все вийти. Булочко, ну давай, татко змінить тобі памперс.   

Я лише на мить здригнулася від запаху, але те, що бачила, витіснило будь-який дискомфорт. Максим, який раніше тікав від обов’язку змінити памперс племінниці, тепер із тремтячими, але впевненими рухами робив це для своєї дитини.   

Він батько. Він сам назвав себе батьком. Я ще не встигла повністю усвідомити це. Часу на роздуми мені просто не дали.   

— Де я можу це викинути? — запитав він, загорнувши памперс і поклавши його в пакет, що не пропускає запах.   

Я вказала, де знаходиться смітник. Після цього Максим, помивши руки, повернувся до вже чистенької дитини. Він одягнув її в легкий комбінезончик і завмер, заплющивши очі.   

Я не говорила й наче не дихала.   

Коли Максим розплющив очі й подивився на мене, я все ж озвалася:   

— Вона твоя? — запитала очевидну річ, але все ж хотіла почути це від нього. 

Максим продовжував мовчки дивитися на мене.   

— Так, — коротко відповів він і першим відвів очі.   

Я ж не могла відвести свій погляд. Навпроти себе я бачила зовсім іншу людину. Я не знала, що саме змінилося в Максимі, але він уже не був таким, як раніше.   

— Її треба погодувати, — промовив Максим і почав порпатися в сумці. — Я можу скористатися твоєю кухнею?   

— Звичайно.   

Максим піднявся, узявши все необхідне для приготування суміші.   

Дівчинка крутилася та тріпала рученятами, все тихіше хникаючи, коли я нерішуче торкнулася рукою її крихітного плечика. Час від часу я кидала погляд на кухню, стежачи за його широкою спиною та вловлюючи деталі приготування. І це він робить явно не вперше.   

Максим повернувся, сів на диван і взяв на руки доньку. Направивши пляшечку до рота, дівчинка одразу почала смоктати.   

— Скільки їй? — запитала я після хвилини мовчання.   

— Майже тиждень, — відповів Максим.