Розділ 2

НАДІН

Прокинувшись у холодному поту, я сіла та, обхопивши коліна руками, рахувала до десяти, проводячи в мозку чітку лінію між минулим і теперішнім. Широко розплющеними очима, які блищали від сліз, дивилася в панорамне вікно, де надворі був осінній день. Сонце вже яскраво світило, і це світло завжди відганяло від мене тіні минулого.   

— Мяу, — пролунав звук збоку мене, а потім оголеної щиколотки лагідно торкнулася сіра шерсть хвоста.   

Опустила очі й звернула увагу на Султана. Він спокійно спав поруч зі мною, поки я не розбудила його, але він уже звик до цього. Посміхнулася, простягнула долоню та почала гладити свого звіринця. Кіт відразу став мурчати, заспокоюючи мене. Султан завжди відчував, коли мені погано, і не відходив від мене ні на крок. Тому він і спить зі мною щоночі.   

Ніч… ненавиджу її. Адже саме вночі страхіття приходять із новою силою та пожирають мене зсередини. Вночі все здається справжнім і непереможним. А при світлі наче життя повертається, і разом із ним — надія на тимчасову передишку. 

Проковтнувши гіркоту в роті, я прибрала руку від кота й встала з ліжка. Та навіть якщо я сплю вдень, минуле все одно не відпускає мене зі своїх тенет. Але я вже змирилася із цим.   

Султан зістрибує слідом за мною з ліжка та крутиться біля ніг, поки я звичним рухом знімаю постільну білизну, яка зім’ялася й пропиталася вологою, і йду до ванної. Закидаю білизну разом із одягом у пральну машину, вмикаю її та стаю під холодні струмені душу. Султан же, з грацією володаря цих квадратних метрів, залазить на закриту кришку унітаза й сторожить мій спокій.   

Цей наш ритуал із нами вже довгий час.   

Виходжу, закутана в махровий халат, на кухню. Султан не припиняє тертися об мою ногу, поки я заварюю міцну каву. Йду до його миски, досипаю корм і доливаю води. Тепер Султан щасливий і забув про мене на найближчий час.   

Сідаю за кухонний стіл і ставлю тремтячі руки біля гарячої чашки.   

Раптом дихання стає швидшим і важчим, а серце боляче виривається з грудей. Притискаю руки до чашки. За кілька секунд шкіру ошпарює, але я не забираю руки. Стискаю порцеляну сильніше, від чого стає ще гірше. Глибоко дихаю і все ж забираю гарячі, червоні долоні, прикладаючи їх до обличчя, рвано дихаючи. Біль у серці не вщухає, як би сильно я не завдавала собі фізичного болю. 

Ривком беру чашку та виходжу на відкритий балкон. Мене вмить обвіює пронизливо холодне повітря. Початок листопада приніс холод, готуючи до крижаної зими.   

Стою, тримаючи чашку, дивлюся вдалечінь горизонту. Я на сьомому поверсі, перед будинком видно парк та алеї. Дорога трохи далі, і звуки машин сюди не доходять, що додає спокою, особливо вранці. Та хоча зараз обід, людей все одно мало. Хтось на роботі, хтось ще в школі, а хтось розумний не виходить із дому, гріється вдома в колі сім’ї.   

А я сама… Без сім’ї та з вічним відчуттям холоду всередині. У носі защипало, і клубок застряг у горлі. Підняла очі до неба, глибоко дихаючи, намагаючись відпустити не пролиті сльози.   

Скорбота за Кемалем вже давно мала б пройти, але вона глибоко засіла в глибині мого серця. Братик… Біль втрати його вирізав із мене щось, залишаючи пустоту… Згадую його посмішку та обійми. І розумію, що він знав, що обіймає востаннє. Якби ж я знала, то не відпустила б його, а обійняла б сильніше й вдивлялася довше в його яскраві, сяючі очі, сповнені доброти та любові…   

Мій брат був найкращою людиною у світі й не заслуговував на такий кінець. Не заслуговував померти на самоті… Через свою дурненьку молодшу сестру. Але він помер… Через мене. А я без нього не бачу життя. Тож навіщо мені жити? 

— Навіщо ти залишив мене жити саму, братику? — прошепотіла я вдалечінь.   

Я стояла та тремтіла під холодним вітром, заливаючи обличчя сльозами. Не ревіла й не схлипувала. Тихо задихалася слізьми, рвано дихаючи попри стиснуте горло. Серце невпинно кроїлося, приносячи невимовний біль втрати.   

Не знаю, скільки минуло часу, але сльози вже висохли, залишивши сухість на шкірі, а кава давно стала холодною. Тіло здригалося від почуттів і холоду, а ноги та руки заніміли.   

Звук із квартири вивів мене із цього стану. Султан гучно й довго нявкав, кличучи мене назад. Мій хлопчик стояв за дверима балкона, не бажаючи ступати лапками на холодний бетон. Все ж дехто мене чекає…   

Зайшла в теплу квартиру, і Султан відразу став муркотіти, трясучись об мої ноги, зігріваючи їх. Пройшла до мікрохвильовки та хвилину гріла каву. Поки чашка крутилася, взяла кота на руки. Він, спираючись передніми лапками мені на плече, кайфував, коли я чухала й гладила його.   

Звук мікрохвильовки відволік мене. Опустивши Султана, дістала чашку й почала пити, дивлячись в одну точку.   

Через п’ять годин я мала б уже йти на роботу, але сьогодні в мене вихідний. Якби не тіло, яке потребувало відпочинку, працювала б без вихідних, аби лише не залишатися самій уночі. Але для цього я вмикаю все світло у квартирі й цілу ніч, поки не настане світанок, дивлюся фільми чи серіали. 

Якщо подумати, мій ритм життя можна назвати самогубством. Але й це мене не лякає, бо моє життя й так таке, що не страшно, якщо воно завершиться. Проте далі думок справа не доходить, адже Мелісса й Катя просто не дадуть мені так легко піти… Ну й Султан, його теж треба годувати, тож я тут затрималася надовго.