Розділ 1

МАКСИМ

— Та щоб ти землю жрав! Хто, у біса, телефонує в таку рань?!   

Я взяв телефон та, не дивлячись, свайпнув по екрану й приклав його до вуха.   

— Алло! — хрипко-сонним голосом гаркнув я.   

— Максим… — у слухавці пролунав писклявий жіночий голос. Я покрутив у пам’яті, чий він може бути, і… не згадав.   

Розплющити очі та глянути на ім’я не було жодних сил.   

— Ви хто? — буркнув я в слухавку.   

Та вже за пару секунд почав трохи приходити до тями, адже на додаток до писклявого голосу в слухавці лунав ще й жіночий плач.   

— Це Влада, — пискнула дівчина.   

Я примружив заплющені очі та покрутив у голові ім’я. Влада… Згадав. Все ж я не настільки, як батько називає, бабій, аби забути ім’я дівчини. І навіть не важливо, що для того, аби пригадати, знадобився час.   

— Так, Владо, щось сталося? — запитав я, сівши на ліжко, протираючи очі та намагаючись сфокусувати сонний погляд. 

Влада. Останній раз ми бачилися близько дев’яти місяців тому й мирно розійшлися. Я навіть був приємно здивований, що вона єдина дівчина, яка напочатку прийняла зустрічі без зобов’язань і до кінця була тієї ж позиції без засліплення «коханням»…   

А пояснення цьому було те, що Влада вже кохала іншого чоловіка. І кохання це виявилося рідкісною отрутою. Він, як виявилося, був одруженим, і, коли Влада про це дізналася, він про розлучення навіть не думав і запропонував продовжити їхні стосунки. Коротко кажучи, розбив він її серце та жбурнув у сміттєпровід. І через якийсь час ми зустрілися, порозумілися й зійшлися на однаковому бажанні мати зустрічі без емоційної прив’язки.   

Але чому вона після тривалого часу телефонує мені вночі, ще й заплакана? У серці сколихнулася хвиля тривоги, і я почав сподіватися, що нічого поганого з нею не сталося.   

Влада — хороша дівчина, хоча й не та, голос якої я хотів би чути кожного ранку…   

— Я… в лікарні… — промовила Влада, ніби набираючись сил для кожного слова.   

— Щось серйозне? Тобі потрібна допомога? — не задумуючись, запитав я.   

— Не мені… вже не мені, — вона схлипнула, і її голос обірвався, а потім пролунав ще один низький стогін. 

Після цього я вмить прокинувся, скинув із себе ковдру та встав. У цьому короткому звуці було стільки болю, що мене пробрало до кісток.   

— Владо, ти в якій лікарні? — твердіше запитав я, схопившись вільною рукою за потилицю.   

— В обласній…   

— Я зараз приїду, — відразу запевнив її я.   

— …пологовій, — договорила вона, і я вмить закам’янів. — Я народжую, і відчуваю, що щось піде не так… Лікарі нервують…   

Дихання перехопило, і я проковтнув різкий клубок у горлі.   

— Батько дитини з тобою? — запитав я, стискаючи долоню в кулак.   

— Ні. Вона… Я хочу, аби ти піклувався та захищав її…   

— Що?.. — мій голос сів, і серце завмерло.   

— Прошу, не залиш її саму…   

У голові дзвеніло, а у вухах на мить зашуміло. Виходить, дитина моя? Але це ж неможливо… Чи можливо?   

— Ти про що?.. — запитав я, але відповіді не було. — Владо. Алло. Ти де?!   

— Доброї ночі. Пацієнтка не може зараз говорити. Ви родич?.. — раптом пролунав у слухавці зовсім чужий жіночий голос. 

— Я… я… батько дитини, — промовив я, швидко зорієнтувавшись.   

— Батько? Тоді де ви, коли мати вашої дитини страждає, народжуючи її?   

— Де вона? Що з нею?   

— Вона в обласному пологовому відділенні. Зараз пацієнтку везуть на кесарів розтин, вона й дитина в критичному стані. Тому раджу вам поквапитися, — зв’язок обірвався разом із моїм теперішнім безтурботним життям.   

Часу на роздуми немає. Швидко натягнув учорашній одяг, який так і залишився кинутим на стільці. Підхопив ключі від машини, телефон і гаманець. Вже на ходу одягав коричневу шкірянку та вийшов із будинку в темну ніч.   

Вперше настільки сильно зрадів, що купив дім та переїхав від батьків. Якби я ще жив там, то батько скоро дізнався б, що його син рано-вранці вже кудись поспішає, і це не на роботу. 

Я довгий час жив із батьками. Дім великий, і місця всім вистачає, але коли Катя вийшла заміж, а Микита став зразковим сім’янином, вся увага перейшла на мене. Тож, недовго думаючи, я звалив у свій будинок. Так би мовити, давно пора ставати самостійним. Це сарказм, звісно. Самостійним можна стати й мешкаючи з ріднею. А ще — психічно хворим теж.   

До лікарні нічними порожніми дорогами я доїхав у рекордний час. Припарковав машину та швидко опинився в приймальному відділенні. Натрапив на погляд жінки за стійкою, яка спокійно простежила за моєю появою, нахиливши голову через верх окулярів.   

— Де дівчина на ім’я Влада? Вона зараз народжує…   

— Дівчат у нас тут багато, юначе, і народжує не одна. Яке прізвище у вашої Влади? — рівним тоном запитала жінка, щось клацнувши мишкою в комп’ютері.