Розділ 21. Повернення

     Дорога додому для паломників пролетіла якось непомітно.  …Тільки дівчина встигла повернутися до рідного села, як зі столиці на острів привезли ошаленілу пані. Катерина нікого не впізнавала, мукала, тож нічого не можна було зрозуміти. Після пережитого пані, навіть, не впізнала Зоряна. Але, він цьому був тільки радий!

     Селяни, що залишалися на острові, за цей час перекопали все, що змогли. Але ніякого сліду скарбу Мазепи не знайшли й близько. Правда, вони встигли трохи відпочити і пожити на своє задоволення, поки не повернулася їхня пані. Та й які насолоди могли в них бути? Не кваплячись, зробити звичайну роботу, піти порибалити, приготувати їжу біля вогнища і не виконувати чиїхось ненормальних забаганок! Хоч не стояв над ними ніхто і не контролював кожен рух, кожен зойк та зітхання!

    Коли до них повернулася Катерина, дехто навіть злякався. Пані нікого не впізнавала, тремтіла від страху, намагаючись щось сказати. Але з неї виходили тільки незрозумілі звуки. Вона вже не була здатна ні керувати селянами, ні навіть собою. Тому фактично, всі справи були тепер на управителі маєтком. Той послав дівку, що була разом із Заславською, за обозом. І ще за три місяці шукачі скарбу повернулися, нарешті, додому.

     Люблячі серця нарешті з'єдналися.

     – Та як же це сталося, розкажіть якнайшвидше! – вигукнула зраділа Б'янка.

     – З'явилися далекі родичі пані, які відвезли божевільну до Петербурга. А над селянами залишився той самий керуючий. І зітхнули всі селяни полегшено. Управитель не був тираном. Якщо всі добре працювали, то й він ставився до людей цілком непогано.

     – То як же у Вас склалося життя далі? – запитала Б'янка, яка щиро повірила в історію Світани.

    – Чудово. Ми жили з ним у душу. Так, як і хотіли прожити. Допомагали своїм рідним. Усіх любили. І нас усі любили. Шкода лише, що прожити мій чоловік зміг тільки, як звичайна людина.

    – А як же Сатана? Чим Ви платили йому?

    – Це був найстрашніший оброк. Коли я повернулася додому після прощі, я все ходила в тій вишиванці, в якій була на Лисій горі. І лише через рік я помітила, що її візерунки якось зблякли, і в них зникли вишивки трьох ромбів. Як оберіг, наші дівчата вишивали поєднання чотирьох ромбів. Вони мали дітородну символіку. А тепер на сорочці у символах залишився лише один. І я, з великим запізненням, зрозуміла, що дію знаку було зупинено.

    –  Як? Коли? – здивувалася Б'янка.

    – Пам'ятаєш, я розповідала, як відчувала, ніби незнайома відьма роздягла мене? Мабуть, саме тоді їй і вдалося чаклунським способом витягнути нитки з візерунка.

    – І що ж Ви робили?

    – Я побігла до Агапки і та сказала негайно спалити сорочку. Я так і зробила. Але було пізно. Безпліддя вже вкоренилося у мені. Отак ми платили йому ненародженими дітьми. А ми дуже хотіли їх. І наш рід перервався, – зітхнула засмучено оповідачка.

    – Але, зате Ви прожили все життя з коханою людиною!

    – Це так! А зараз я продовжую жити дуже довго, без нього, одними спогадами… Вже більше двохсот років, рахуй… І я так радію, коли до мене заходить хтось молодий!

  … Наближався світанок. Вони провели у спогадах старенької майже всю ніч. У молодої Світани почали з'являтися зморшки на обличчі та мішки під очима.

   Б'янка замислилась. Якби вона опинилася в такій ситуації, що б вона обрала? Вона не знала. Але вона вже не сумнівалася, що бабуся Світана була не божевільною, і говорила правду.

   – Ви так довго живете, хіба потім не з'явився жоден чоловік, щоб Ви змогли з ним жити, – запитала дівчина.

    – Хто міг зрівнятися із Зоряном? Так, і після такого… – Світана заперечливо похитала головою.

  Б'янка була так зворушена, що їй неодмінно хотілося зробити щось хороше для бабусі-довгожительки. Ось тільки вона поки не могла вигадати, чим би їй віддячити співрозмовниці за таку історію.

   – Добра душа, приходь, якщо знадобиться допомога, – мовила їй наостанок Світана.

  – Дякую, сподіваюся, що саме допомога не знадобиться. Але повчитися готувати такий борщ у Вас я не відмовилася б! – весело розпрощалася з нею дівчина і вибігла назустріч новому дню, що щойно народжувався.

  – Ех, дівонько, ніхто не знає, коли і від кого йому знадобиться допомога, – сумно зітхнула старенька біля вікна, проводжаючи її задумливим поглядом.