Розділ 17. Страшний шлях

     Світані вдалося вмовити матір відпустити її з ще двома парубками з їхнього села. Рута подумала, що, може, дочці стане легше змиритися з тим, що чекає на неї попереду. Самій їй не пощастило вийти за свого коханого. Він був із заможнішої родини, і його батьки обрали багату наречену. Її засватали за Світаніного батька. У Рути не лежало до нього серце. Але з волею батьків треба було змиритись. Якщо вони вирішили, що їй буде добре з ним, то так і бути. І вона терпіла, а потім, навіть, покохала чоловіка. Він виявився добрим, працьовитим, ніколи не підняв на неї руку. Шкода лиш, що прожив мало. Але, якщо її дочка хоче вийти з любові, то Рута не стане їй перешкоджати.

     І приблизно через рік після того, як обоз пані Заславської вирушив на пошуки скарбу Мазепи, з Липовецького, зі скромними запасами продуктів у вузликах, вийшли три жінки, серед яких була і Світана. У найближчому селі, куди вони зайшли по дорозі, до них приєдналося ще двоє парубків, у наступному - ще кілька. І так, дорогою до столиці, живий струмок із прочан перетворювався на річку спраглих пройти святими місцями Києва. Ішли вони повільно, зупиняючись і молячись біля кожної церкви, що зустрічалася дорогою. Старости сіл приймали мандрівників, іноді – годували, іноді – розміщували на нічліг. Розпитували про те, які святі місця хочуть відвідати, давали полушки, щоби поставили за них свічку.

     Довга була у паломників дорога. Багато місць вони побачили, і багато горя людського. І думалося їм, що тільки святі бані Лаври та Софії Київської здатні втішити їх.

     Світана ж не так жадала увійти в стільний град, як горіла  бажанням якнайшвидше зійти на Лису гору. Але вона розуміла, що говорити іншим про це не можна було.

     І ось, за п'ять тижнів мандрівок, вони, нарешті, наблизилися до Києва. Світана раділа з іншими, як мале дитя. На мить, вона навіть забула про основну свою мету. Перші дні вона ходила разом із усіма. Побачила і Лавру, і Софію Київську. Молилася там шалено, щоб усе добре було з матінкою та сестрицею, щоб пані розлюбила Зоряна. Біля Софії милувалася вона домом митрополита Київського. Побувала вона з паломниками й на Подолі, побачила будинок Петра І. Там же, на Подолі, бачила і схожий на будинок Петра, будинок Мазепи. Сама не знаючи того, кружляла вона тими місцями, що так цікавили Катерину Заславську. Не знала тоді Світана, що і її пані зараз перебуває не поруч із Зоряном, а недалеко від неї, і ходить тими самими вулицями.

     Але ось, головних святинь було досягнуто, свічки в кожній були поставлені, і через пару днів паломники повинні були вирушати назад. Треба було поспішати. Адже час шабашу наближався.

    Настав час напередодні Юр'єва теплого дня. Якщо Світана не встигне сьогодні побачитись з київською відьмою та випросити у неї допомогу, то їй доведеться чекати ще півтора місяця, до дня Івана Купали. А вона не могла так довго залишатися у Києві!

     Дівчина згадала про тирлич. Агапка казала, що якщо її помітять на Лисій горі відьми, і не буде при ній тирлича – можуть її вбити. Тому Світані треба було добути його неодмінно. А для цього їй треба було якось відірватися від своїх односельців. Тому їй довелося вигадати неіснуючих знайомих, яких вона мала відвідати.

     Біля підніжжя Замкової гори, неподалік Свято-Вознесенського дівочого монастиря, прочани якось бачили першу аптеку Йогана Гейптера, якого запросив сам Петро І, для розвитку аптечної справи. Вийшовши вранці від богомолки, що дала притулок Липовецьким паломникам, Світана вирушила прямо туди і несміливо запитала, чи є в них тирлич, на що аптекар так підозріло подивився на неї у відповідь, що дівчина стрімголов вилетіла на вулиці. Тирличем торгували з-під поли, для відьом та відьмаків. Чаклуни використовували траву своїх ритуалів на шабаші.

     Нарешті, у якоїсь бабки, на Подільському базарчику, вона знайшла тирлич. Простягнувши торговці монетку, Світана почала підозріло розглядати засохлу рослину з яскраво-рожевими суцвіттями та скрюченим корінцем. Невже ось це воно і є - «Тирліч, тирлич, мого милого поклич!»?!

      - Сховай якнайшвидше! - прошепотіла бабця, помітивши фіскала.

     Світана поспішно сховала траву за пазуху. Добре, що залишалася в неї трохи грошенят. Купила вона шматок хліба, напилась кисляка біля торговки і попрямувала у бік Лисої гори. Саме там вона повинна була знайти відьму Долю.

     Чи довго, чи коротко йшла Світана, нарешті підійшла до підніжжя гори. Дівчині здалося дивною її назва. Насправді її схили густо поросли непрохідними зеленими хащами. Світана не знала, що лужок на вершині та інший стрімкий схил були голими та сірими. Постійно осіняючи себе хресним знаменням, почала вона відважно дертися вгору, здригаючись від кожного підозрілого звуку. Як тільки тріщав якийсь сухий сучок під ногою, чи цокотів птах, серце у Світани завмирало. 

    Сонце вже перевалило за зеніт, коли минула вона Русалочий Яр та Мертвецький гай. Вона вже втомилася так, що ледве тягла ноги. І раптом, за заростями біля роздоріжжя, що вела до Відьминого Яру, вона помітила самотню хату.

      "А, раптом, мені тут допоможуть?" - подумала Світана і попрямувала туди.