Розділ 6. Оберіг

     - Оберіг? Вишивали те, що було символом того життя, яке собі бажали у майбутньому. Щоб у ній був лад і здоров'я, вишивали «сварги» - символи живого сонця чи восьмикінцеві зірки, символи Коляди і зорі; «вужа» - символ дітородження та дощу.

    - Як це цікаво! Я прямо захотіла написати книгу про історію ваших вишивок! - схопилася з стільця Б'янка.

   - А й напиши, люба душа! - зраділа Світана. - Я рада буду передати тобі ці відомості, щоб не припинилася наша традиція вишивати повік!

   - Вона ще цікавиться історією та хотіла б поспілкуватися з Вами, якщо Ви – не проти. А мені вже настав час, – попрощалася з ними продавчиня і пішла.

    - Послухайте, Ваші вишиванки просто безцінні. Якщо я швидко напишу книгу, і мені вдасться зробити хорошу рекламу, то на серйозному аукціоні Ви зможете за такі сорочки отримати цілий стан. І не тягнути таке існування…

    - Дякую, люба. Але я не продаватиму їх.

    - Чому? – здивовано знизавши плечима, спитала Б'янка.

   - Мені вистачає на життя з тих коштів, що я отримую іноді за інші вишивки – простіші. Дякувати Богові, що рука в мене ще тверда, і очі добре бачать. На мій вік вистачить. А ці речі я віддам тому, кому вони будуть потрібнішими. Не продам, віддам. Бо треба робити добрі справи!

   Б'янка мовчки слухала і дивувалася таким правильним бабусиним переконанням. Бо нині подібний альтруїзм зустрічався дуже рідко.

   - Зрозумійте, зараз Ваші вироби не є предметом першої необхідності. Хоча, певною мірою, вони повинні бути священними для вашого народу. Але, кожен сам може вишити собі таке. Хто ж може потребувати ваших речей?

    - Ці речі – особливі.

    - Так,  заговорені, мені ваш продавець розповідала.

    - Не заговорені, а вишито-заговорені, – виправила її пані Світана.

    - Я зрозуміла.

    Ну що ж, переконати бабусю, щоб вона дожила, хоч решту днів, в достатку, мабуть, не вдасться. І дівчина, зітхнувши, заговорила про те, що її ще цікавило.

     - Я – історик і цікавлюся історією Полтави. Моя прабабуся родом звідси.

     - Я – не проти поговорити і про це. А як звали Вашу прабабусю?

     - Мокрина Хорунжева.

     - Ага, була дружиною хорунжого, - пробурмотіла Світана. - Ні, не зустрічала.

     - Та Ви й не можете пам'ятати. Вона мешкала тут наприкінці 1800-х років. - Усміхнулася Б'янка.

     - А я, яких років, на твою думку? - хитро примружачись, запитала Светана.

     Б'янка отетеріла. За словами продавщиці, вона знала, що її співрозмовниці більше ста років.

    - Але, в такому разі, Ви все одно не могли її знати. Ви повинні були бути дуже маленькою, а вона досить дорослою жінкою, оскільки вона емігрувала до Польщі в зрілому віці.

    - Я мала бути маленькою, - якимось дивним тоном промовила Світана.

   - Я ж, ось, і говорю.

  Погляд Б'янки ковзнув по стіні, обвішаній старими фотографіями та портретами. Дівчина підійшла ближче і побачила грамоту, в якій йшлося про те, що громадянка Світана Липовецька нагороджується нею за заслуги в роки Великої Вітчизняної війни.

    – Я тоді була у партизанах, – пояснила Світана.

    – Я читала про такий рух. Чим Ви займалися?

   – Пускали під укіс фашистські потяги. Відбивали у них дітей із табору, в якому німці робили досліди над дорослими та дітьми. Проносили їм їжу.

    На стіні у господині висіло багато нагород. Відразу відчувалося, що людина прожила дуже насичене життя.

   І життя цієї жінки не було схоже на життя більшості пенсіонерок із її країни. Сучасні модні старенькі були захоплені подорожами навколо світу, відвідуваннями модних курортів та пляжів. А ця жінка й досі перебувала у полоні свого світу прожитого часу. У кімнаті це дуже відчувалося. Відчувалась якась глибина часу. Раніше Бьянка ніколи не виникала таких відчуттів. І дівчина відчула, що саме ця жінка зможе розповісти їй щось дуже примітне та важливе.

   - Але наприкінці 1800-х років я не була маленькою. Мені було за вісімдесят.

  Ця фраза, що пролунала, стала деяким шоком для Б'янки, але вона вирішила, що бабуся дочула і неправильно зрозуміла її.

   - Вибачте, тітко Світана, в такому разі, я хотіла б взяти у Вас інтерв'ю, як у довгожителя. Кажуть, що вам понад сто років, і ви бачили цікаві події з історії Полтавщини. Це ж – правда?

    - Так, дівчино, - несподівано хитро примружилася бабуся.

   - Я знаю, що жінок непристойно питати про вік. Але мені здається, що перейшовши межу в сторіччя, жінка, як би втрачає вік, і для неї вже не має значення точна дата?