Глава 1

Сиділа матуся біля вікна й вишивала сорочку. Молилася. Хвилювалася за свого єдиного сина, який мав залишити батьківський дім, щоб від загарбників рідну неньку захистити.

Сльози по щоках текли - солені, як море й такі прозорі, як вранішня роса. І коли не встигла мати їх витерти, величезні краплі падали на білосніжну тканину й залишалися там поміж кольорових ниток.

Зітхнула мати тяжко, змінила нитку й прошепотіла:

- Випала тобі, мій рідний, важка доля з ворогами боротися… - сказала вона, вишиваючи
стеблинку за стеблинкою.

Геть змучила своє материнське серце. Проте не зупинилася ні на хвильку, щоб перепочити. Поспішала вона довишивати синові нову сорочку. Тому до самісінького ранку очей ні на мить не закрила.

І от, нарешті на світанку останній хрестик на тканину рівнесенько ліг. Сховала мати голку з ниткою. Подивилася на вишиту сорочку, сина до себе покликала й попросила завжди перед боєм цю сорочку одягати, бо саме вона стане для нього - її сина тим оберегом, який його від будь-якої біди врятує.

Почув син материнський голос. Підійшов до неї, низенько їй вклонився. Подякував за подарунок й міцно свою матусю обійняв.

- Ви, матусю, моя люба, не плачте. Навіть засумувати за мною не встигнете, як знову мене побачите! - пообіцяв він та материнських сліз вже було не зупинити. Взяв син матусю за руки та, поцілувавши її долоню, додав, - ви, мене, матусю, навчили Батьківщину любити, цінувати мову, поважати традиції пращурів. Тож, хто як не я нашу рідну неньку від ворогів захищати має?

Зітхнула тяжко мати, допомогла вишиванку синові одягнути та міцно його на прощання обійняла. Боляче було материнському серцю з сином прощатися та вона вірила, що саме її оберіг-вишиванка допоможе синові повернутися додому.

Зібрався син в дорогу, попрощався з матусею та рідну домівку залишив. День його немає, два. Місяць минув і рік минув. Чекала на нього матуся день і ніч. Всі очі виплакала, все у вікно дивилася… може, хоч тінь його промайне.

І от нарешті почула матуся стукіт у двері. Вибігла до порогу, відчинила, а перед нею її син стоїть у тій самій вишиванці. Зношена вишиванка-оберіг, від сонця вицвіла, дощами полита, снігами запорошена та все ж на ньому трималася і досі. 

Обійняв син міцно матусю, подякував їй і сказав, що саме вишиванка була його оберегом під час їхньої розлуки. Кожного разу вона рятувала його від нападів підлих ворогів-загарбників, нагадувала про дім та матір.

Заплакала матуся від слів сина і міцно його обійняла. Була вона щаслива від того, що він повернувся додому з перемогою!

Автор: Інга Квітка.