3. Вишиванка

     Чиста аж вискоблена, підлога сяяла теплим кольором смереки. Це перше, що побачив Бурят, коли відкрив обережно очі. Він лежав просто на колінах, обличчям втискаючись до підлоги, і стискаючи у руцях червоні нитки. Ніякої крові. Нитки були лише гладкими шовковими нитками. Він закатив очі не відриваючи пику від підлоги. Простір навколо був неймовірним. Високі, від стелі до низу, розпашні вікна виходили в сад. Сонячні промені майже матеріалізовані, відштовхували від себе частинки пилу, що де-не-де висіли у повітрі. У саду квітли дерева і медовий запах яблунь і тиха вібрація бджіл зводили Бурята із розуму. - Я в раю, спасибо богі, - подумав він. - Я би отдал всє, Лишь би остаться здєсь,  - як у матері під серцем, таке дивне відчуття охопило його. Але не надовго.

     Велика, черепаховоно окрасу, чорна із рижим киця підійшла обережно до його обличчя, усілася на задні лапки і двома передніми ухватила його за ніс. Дуже добре так ухватила, всіми своїми когітками. 

     - Мотря, залиш його, він так вже накосячив, що і рід його за його вчинки не відмолить. Дуже хриплий, майже чоловічий, старий голос належив тендітному дівча, років п'ятнадцяти ну максимум сімнадцяти. Але коли дівча посміхнулась, і проявились тоненькі зморшки навколо очей, то може і років за 35. 

     - Ця падло дивилася, як Марусю гвалтують і не втрутилася, - відповіла киця з пів-оберту. 

     - Маруся, дякувати небесним силам, розважалася. Та завдяки її доброму гумору, ці ублюдки нікого іншого з дівчат не зачепили. І ось побачиш, Маруся зараз в раж ввійде, та в Дніпрі ще приблуд побільшає, - апелювала до кішки цілком серйозно, виказуючі повагу, дівчина.

     - Ці бісові сини все навкруги загадили. Куди не підеш, або сміття смердюче за собою залишають, або тіла, що гниють не поховані. Всі криниці занепостили. У річці також. Риба гнила так не смердить, коли від солоної води гине, як ці ушльопки, що до Дніпра скидають і своїх і чужих, - кішка була роздратована, і Бурят потайки зиркав на її кігті, що як ножі виходили та заходили в м'які подушечки лап.

     - Ми, Мотря, свою справу робимо, своє життя живемо. Іди, но сюди, залиш цього злидня, я тобі рибки дам, - покликала дівчина кицьку.

     - А ти, йолоп, показуй, що приніс. Щастя твоє, що сестра тебе живцем не з'їла. І я таку наволоч оминаю. Але, за такого злиденного утху рід твій поручився, нехай і відпрацьовує тепер разом із тобою, дівчина підійшла до Бурята і подивилася на нього наче на бруд під ногами, треба сказати що під дуже гарними босими ногами на яких нічого не було. Лише добре зроблені, рожеві кігтики, поширше, чим у киці, але безсумнівно далекі від жіночих.

      Бурят піднявся на коліна і простягнув дівчині кужель із нитками. 

      - Ох, які гарні,які червоні, все як я люблю. Майже заплескала в долоні чи то дівчина чи то жінка. І яка гарна сорочка вийде, і хто ж її буде носити до самої своєї смерті, ти? -  вона виразно подивилася на Бурята. 

     - Нєт, прошу тєбя, нєт! - Бурят, тільки но піднявший свою тушку з підлоги, знов впав на п'яту точку, та поповз назад до дверей.

     - Вот убогій, останься, не з'їм я тебе. Я сорочку зроблю, і дам тобі день наступний. Ти мусиш її продти, або вона залишиться із тобою. Хто її одягне, того вона і сведе до могили. Не сторгуєшся, сам загинеш. А гроші мені принесеш, юродівим вони ні до чого. А зараз йди до садочку та чекай. Киця за тобою догляне.

      Бурят вийшов до садочку через великі скляні двері. Ніколи в житті він не бачив такої краси. Він, нібито був тут і його не було. Хлоп розтанув серед того запаху та світла. Гойдалка-кокон із пестрими подушками тихо розкачувалась під квітучою яблонею. Книжка, розкрита, та покладена обкладинкою зверху, гойдалася на подушках. Раніше Бурят із гичкою завалився б в гойдалку, пхнув книжку, бо в своєму житті вважав книжки за причуду, та гойдався б зі всієї дурі, регоча як лось. Але зараз зробити так здавалося блюзнірством. 

      Він, п'яний від втоми та вселенській тузі, що охопила його присів під корінням старої яблуні та задрімав. І чи то наснилось йому, чи то дійсно він побачив, як посміхнута, наче сонечко, срібноока та срібноволоса красуня сидить собі із босими ногами в жовто-синьому, як пилок з квітів картатому пляттячку, а його власний дідусь, в гарному шаманському вбранні боо хуяг, та чудернацькій металевій шапці із ріжками сидить у її ніг та обережно розкачує гойдалку. 

     - Уж нє знаю, как і благодаріть тєбя, Одєгон, за внука, добра ти. 

     - Зови меня Мара, старий, - відповіла дівчина. Внук твой должен убраться за тємі, кто єго прівєл. Єсли шаман свою жизнь і свою силу вручает аби кому, кто-то должен позаботиться, чтоб сіла ета била лібо унічтожена, либо проявілась во благо. Равновєсіє, старик, ти забил о равновесіі. Ти слаб і нємощєн, зачєм нам тєбє помогать?

     - Я Зарін боо,  мілая. Я самий сильний шаман на своїй зємлє. 

      - Что ж ти от внука отказался, Зарін , все же твоя кровь, і твоя віна? - спитала дівчина.

     - Бєлиє люди прішлі к нам, как і к вам сєйчас. Водку принєсли, с оружієм прішлі с болєзнью французской. Кромє мєня, моей младшой дочєрі і внука нікого нє осталось. 

     - Ти пропіл свой мозг, старік, єслі твой внук повторяєт судьбу ваших оккупантов. Ти ж розумієш, що тепер він не повернеться до дому?, - спитала діда срібноока. Чи буде він живий, чи буде він мертвий, він вже накоїв стільки за своє нікчемне життя, що ти його не забереш. Місце це признало в ньому його силу і не відпустить. Його покарання - бути охоронцем цієї землі і тих, хто живе на ній.

     - Так, Одєгон, розумію, але поки я живий, та нема в мене вже надії на кого сподіватися, буду я приходити до онука та доглядати за ним. 

      - Хитруєш, старий. Ти, хоч і сагані боо (білий шаман), але без надії сподіваєшся! Нехай відпрацьовує, а з тобою, чи сам, потім побачимо, - відповіла дівчина.

       Бурят прокинувся від собачого амбре та мокрого шершавого язику, що лизав його пику. Білий алабай із кривавими потіками під очима сумнівно вилизував його обличчя.