2. Химера

- Очнісь, юродівий. 

     До Бурята щось промовляли, трясли його за плече сухими ціпкими пальцями. Аж плече саднило. Йому наснився дід. Шаман сидів біля юрти, тверезий, як скло і курив свою довгу трубку із моржової кістки, яку до нього ще його дід розпалював. Сумний був дід, червоні сльози текли по його тьмяним щокам із глибокими зморшками, як у того алабая, що приліпився до Бурята як баний лист. 

    - Да, да дєдушка, я уже встал, - лопотів Бурят, але коли відкрив очі, перед ним стояла господиня. 

     - Возьмі ету пряжу і отнєси моєй сестрє. Она знаєт, что с нєю дєлать.

     Буряту на коліна шльопнувся великий моток червоної, як кров, шовкової пряжі. Він був важким, наче гиря, і липким на дотик. 

      - Будеш хорошо сєбя вєсти, может и пощадіт тєбя, - співучім молодим голосом, що так не в'язався із їі стомленим літнім обличчям та сухенькими у зморшках руками. Відкупну вона буде за вас, придурків робити. Надо ж до того додуматися, згвалтувати Марусю. Як взагалі нам пощастило, що Маруся в доброму гуморі була. Каменюки б від села не залишила, якби образилась.

     - Дедушка, во что я вляпался, - взмолілся Бурят. Але невідома сила підняла його, та відкинула за межу садиби, прямо в пильнючі бур'яни понад дорогою, дупою зверху 

     - Куда же мнє ідті, я нє знаю куда мнє ідті!??? - верещав Бурят. Але ноги його вже несли та несли кудись. 

     - Лишь би только удєржать етот проклятий  моток, - думав Бурят шагаючі впродовж кладовища, та тримаючи моток двома руками всіми своїми силами. Нитки були склизькі, вологі, і досить швидко на оливкових піксельних штанях розповзлася червона кров'яниста пляма. Воняло іржею. Йому здавалося, що якщо він не утримає цю гидоту, якщо вислизне вона із його рук у пилюку під ногами, то і душа його, що ледь утримується між світами, теж вислизне і побіжіть десь за хмари, і залишиться він сам на сам із брудною фізичною обкладинкою самого себе, що є лише таким важким, кров'янистим нічим.

     Сонце вже сіло, повилазили зірки на небо і над цвинтарем почав виповзати жовтий диск місяця. На найближчому надгробку те, що Бурят сприйняв спочатку за надгробний монумент, сиділо химерне створіння: незграбне, двоголове та волохате. Луна світило химері за спину і Бурят спочатку шуганувся, а потім вже почав оглядатися в химеру.

      - Дєдушка, молю через тєбя ко всєм богам! Єщє і полная луна. Сейчас мєня точно сожрут, - обосссявся від жаху Бурят.

     Але монстр виявився і не монстром зовсім. Це місцевий юродивий Сашка обіймав Алабая і тому у пітьмі його постать здавалася двоголовою біло-чорною волохатою химерою. 

      Алабай із чорними плямами під очима підійшов до Бурята, та ткнув в нього широким чорним носом. Прямо в ций клятий моток, хай йому грець. Постояв, посопів через ніс, фиркнув та штовхнув хлопа подалі від кладовища. Сашка, побачивши визволителя у броніку сповз у безформно тінь, що створював прямокутник могильного надгробку. Але, хоч Сашко із алабаєм вже не сиділи на ньому, тінь залишалася такою ж химерною і надійно заховала Сашка. Буряту здалося, що тінь щє посовалася своєю п'ятою точкою на надгробку, чи то щоб сидіти було краще, чи то щоб Сашка прикрити своїй тінню надійніше.

     Бурят в своєму цивільному житті уважним ніколи не був. Но від тіні його пробрало крижаним ознобом. Кожного разу, коли він помічав щось не типове у цьому чортовому селищі, йому хотілося додому. Дерев'яний барак, де він мешкав із матір'ю все своє життя у злиднях, із п'яними сусідами та вонючими альмгейцерними старухами-кошатницями, вже не здавався таким безнадійно убогим як і його життя до контракту. А радість від пограбованого залишила його того дня, коли старуха висмоктала життя із його побратимів у нього на очах.

      Так він думав, а ноги вже несли його за алабаєм. І так, загрібаючи пилюку масивними берцями, міцно утримуючи кроваві нитки, він шульгав тихесенько оминаючи кладовище. 

     - І чого це у селі скрізь асфальтові дороги, а я шкандибаю по пилюці? - думав він.

     Думки були такі самі склизькі, незгарбні і дуже важко утримувались в голові. Вже не здавалося важливим найти будинок тієї жінки, якої треба передати нитки. Туман піднімався з під ніг і ставав все холоднішим, все мокрішим. Обіссані штани вихолоджували тіло ще більше. Лише алабай білів у сутінках. Він зупинявся, чекав терпляче, повертався і і штовхав теплим боком бік Бурята. І тоді хлоп приходив до тями і починав згадувати, і куди він йде, і що він несе. 

     Він майже заледенів, поки побачив перед собою якусь стару чорну хібару. На ободрану дранку, що стирчала із глиняних стін були набиті шматки чорного рубероїду. Металеві, наче зняті із якогось складу масивні двері, були пофарбовані у декілька шарів і шматки старої фарби були навколо скрізь. Хатинка притулилася до величезної покрученої абрикоси. Що то за дерево, і що то за фрукт, Бурят і не їв і не бачив ніколи, доки сюди не потрапив. Маленькі вікна були брудні, але свічка горіла на підвіконні. І Бурят вирішив, що йому сюди.  

     Помаленьку кульгаючі, Бурят підійшов до дверей, але щоб постукати, або відкрити рук не вистачало. Він легесенько приклався головою, але стук вийшов таким собі. 

     - Гєй, хозяйка! - хотів сказати голосно, але мабуть, із-за мрячкі голос осіп і вдалося чи то прохрипіти, чи то пробліяти. 

     - Нікто нє услишал, - тільки но подумалось, а двері почали із репетом відкриватися, як вічність не змащений підвісний міст. 

      - Я туда нє пойду, - подумав Бурят, зазираючи у чорний провал за двірьми, але алабай ткнув його носом, та так міцно, що хлоп наче пінка під зад отримав, ввалився у провал дверей, та провалився у темряву, як Аліса у кролину нору. 

     - Піздец, - тільки но і подумав Бурят, який політів скрізь темряву, бахнувся об щось, і прокинувся.