...Щоб лани широкополі
І Дніпро, і кручі,
Стали вам поперек горла
Москалі їбучі...
Народна мудрість.
Селище було підранено, як великий собака, якому боляче, але його продовжують кривдити. Саме такий пес - великий білий алабай, суку якого вбили вчора, скиглив під тином. Скиглив від суму, або від того, що його відлупцювали кірзачами, достовірно невідомо.
Бурят потилицею відчував, що добром це не минеться. А ще й цій скуліж. Треба було прикінчити обидвох. Але паморочилось у голові. Дівча, яку вони гвалтувати скопом майже ніч, померла під ранок. Брати по-зброї в п'яному чаду нічого не помітили, та продовжували йолозити дівку аж поки не кинули її під столом. Світла майже не було, але місячна ніч була така, що і окопні свічки не запалювали. Бурят бачив її спину: наскрізь прозора, нібито шкіру здерли. Спочатку він думав, що це Батя так познущався. Він, взагалі, був несповна розуму. Щось йому заступало, і треба було когось покалічити. Бурят це відчував заздалегідь: якось викочувалися у Баті вибілені очі, ставали хижими узловаті пальці. І вже не людина була із своїми закидонами, а злий дух. І коли, вже із неживій дівчини, Батя захрипів, та відкотився, Буряту здалося, що криво так, а вона йому посміхнулася та підморгнула. Що дивно, зранку ніякої дохлої дівки у домі не було. Лише якась мокра та брудна риб'яча сітка. Дівку, мабуть, хтось із місцевих забрав, розбиратися не стали, багато справ було на ранок.
Старий Шаман попереджав, що не треба їхати до України. Що треба знайти в собі утху - шаманський корінь, бо він повинен прийняти дар. Але що із старого взяти? Зовсім здурів. Кожен день при пляшці, в обсулених портках, він камлав все гірше і гірше. Мати Бурята, та остання, наймолодша донька Шамана, говорила, що коли була мала, дід був у великій силі. Дуже переймався за мамою, коли та хворіла. Приходив до неї великим білим собакою... Як той алабай, що скиглить під парканом. Невесело посміхнувся бурят своїм думкам, та зустрів псові очі, повні болю та жаху - дідові очі.
- Тьху! - сплюнув чолов'яга. Треба було вчора менше пити, та поспати бодай хоч трошки.
Орки зранку обходили хати. Молоді, кремезні, вальяжні від випитого та найобаного. Вони чморили місцевих і за наказом і за покликом. Чергова ротація, вже не перша в цьому селі. Всім давно було зрозуміло, що не бендерівців, ні азовців в ньому нема. Але щось таке було, що змушувало попередників рватися "на передок" після одного-двух тижнів у цьому раю.
Село було і справді як райський куточок. Дуже велике, по будь яким міркам, у вікіпедії про ного писалося, що за часи стародавнього совка, там було понад 4000 господарств. Деякі містечка в Англії називаються містами, а самі і того замалі. Ще при совьєтах, був тут і свій завод із виробництва вина, бо крізь виноградники та сади, і своя велика ферма і теплиці і асфальтовий завод. Все це розтяглося за 30 років незалежності, а що залишилося, вивозилося кожну ротацію і планово і самостійно до рашки.
Селище, ороча банда обходила із списком неблагонадійних. Вулиці були довгі та широченькі, як для села. Асфальтовані майже всюди, але такі заплутані, що хай їм грець, орки вже двічі виходили до великого старого кладовища. Цвинтарів тут було три. Одне - діюче та сучасне, друге, ще з часів кримсько-турецької війни. І третє - велике поле із маленькими кам'яними надгробками. Саме їх розмір, та особлива форма свідчила про те, що цвинтар не тільки дуже давній. Ховали на ньому, переважно, малих діточок. Цвинтар пам'ятав і русько-турецьку війну, і епідемію коклюшу, і голодомор.
- Багатоє сельцо. Здеся єщо работать и работать, - осклабився Батя.
Але ж треба було чимось і поснідати. І тут, як на диво, запахло смаженою картопелькою на шкварках, із цибулькою та часником, та моченими помидорками. Дух смачного став такий густий, що слина покотилася рефлекторно. Шлунки заурчали та нагадали, що з ночі, окрім випитого із закуссю, нічого більш в них не поклали і тому, мерщій треба попоїсти.
Ноги сами розвернули банду до джерела смачного запаху. Винюхували всі вчетверо. Картопляний дух привів до блакитної, наче з малюнку вісімнадцятого сторіччя, хати.
- Биваєт же такоє, - позаздрили орки. Хатка стояла собі глиняна, мазана та пофарбована синькою в блакитно-лазурний колір. Ніби небо відзеркалила. Розмальована квітами, із зеленими чистенькими рамами та червоною черепицею. Ніяких парканів, лише кущі пахнючих кримських троянд, наче вишукані декаденсні парфюми та стовпи мальв, що ось-ось заквітуть. Доріжка до хати складена з жовтого сланцю, затягнутому плітучим шпоришем, та чорна кішка на порозі.
Дерев'яні, темно-сині як море, ладненько оброблені двері, були не зачинені. Орки із сапога відкрили та загукали:
- Ей, єсть кто?
Стіл був під веселенькою скатертиною. Хліб вже порізаний тоненькими охайними скибками, стояв у плетеному кошику під серветкою. Помідорки, що смачно пахнули в глиняній мисці, благали: "з'їж мене", як налівне яблучко злої чаклунки. Перев'язані пучки трави висіли під стелею на дерев'яних балках. Білі стіни, мазані, прикрашали українські вишити рушники. А на пічі, маленькій дровяній печі шкварчала під кришкою, томилася услада для гурмана - картопелька на шкварках.
- Да, нахуй, ти спрашиваешь!? Жрать садісь. Відішь, тєбє уже сервіровали.
- Добридень, шановні, чого шукаєте!? - запитала маленька сухенька жіночка, із довгим волоссям кольору сіль із перцем, заплетеним у масивну косу і викладеному як корона на голові. Вона начебто вийшла із стіни біля вікна. Ось пуста хата, і ось вже і господиня, століть поруч, дивиться, але не їз страхом. Дивиться так, начебто заповзла до неї в хату якась невідома хєрня, чи то саранча, чи то жук вонючка.
- Гляжу, ти хозяйка, кого-то корміть собралась? Так ми ужє здєсь. Накривай на стол.
- А ти, чурка, звернувся до Бурята Батя, - гоні на стол заначку, что ти вчєра заникав.