Розділ 15

Сидіти тут більше не сила. Байдуже, що подумають про мене гості й господарі. Хочеться просто зникнути, заховатись від усіх цих поглядів. Особливо, коли розумію, що це зіткнення тільки квіточки. По Люсі видно, що вона не звикла відступати, і не бажає втрачати такий зручний об’єкт для шпильок та знущань.

Проте й інші речі невідворотно псують настрій. Кумасі на сусідній софі не вгамовуються. Перешіптування гучнішають. І долинають до мене так чітко, ніби розмови ведуться прямо тут, біля вуха.

― Ганьба родини… — повідомляє противний скрипучий голос.

Я до них не повертаюсь, не бачу, хто говорить. Сиджу з кам’яним обличчям. Ніби не розумію, що про мене.

― Так-так, ганьба, — повторює, наче попередню фразу не почули.

― А чули, що вона говорила бідній Люсі. Хіба так можна? — до неї під’єднується інший. Писклявий, тонкий, наче в маленької дівчинки.

― Але ж… Люсі сама… — хтось третій все ж намагається заперечити.

Та її перебивають.

― Все одно! Люсі не аристократка. Вів’єн належало бути стриманішою. Древній рід. Древня кров! — промовляє скрипуча.

― Це все її коріння! — знов піддакує пискля.

― Його коріння, — виправляє скрипуча.

― Кого? Роуза?

― Саме. Подейкують, Роузи з’явились при першому Бардальфі. Зброєносець з Айрішськіх островів врятував королю життя. І той віддав йому молодшу доньку за дружину. А потім їх син став королем… Хтось з Роузів обов’язково приходить до трону. Приблизно кожні двісті років…

― Тому Патрік Роуз і… — не стримується пискля.

― Тихо… тихо… — злякано шипить голос, який намагався і Люсі обвинуватити.

Кумасі замовкають. Більше зі сторони софи не долинає ні звуку. А я навіть дихати забуваю. В горлі з’являється грудка. Неприємне передчуття лоскоче за грудиною. Наче бридкий тарган вусиками. Вірити пліткаркам, звісно, не варто. А проте і в їх розмовах може бути частка правди. Тільки от наскільки велика. І, найголовніше, я про зраду лорда Роуза знову нічогісінько не дізналась. 

Невідомість виморожує. Гнітить безвихідь. Адже напряму ні у кого спитати не можу. По-перше, такі розмови скоріш за все заборонені. По-друге, Вів’єн точно мала б бути в курсі таких родинних справ.

Хоч матрони й замовкають, та погляди злісні кидати на мене не припиняють. Я їх не бачу, тільки відчуваю. Очі прикуті до нервово стиснутих на колінах кулаків. На щастя, в цей самий момент закінчується танок, їх підопічні повертаються. Пліткаркам стає не до мене.

Маман теж знаходить мене очима та прямує до диванчика. Гортензію волочить за собою. Сестра сяє. Цей танець у неї пропущений. Проте, судячи з обличчя, картка претендентами на наступні заповнена. А згодом і Торнтон підводить до нас Селесту. Вітається з усіма, галантно цілує руку маман і раптом зиркає на мене.

― Леді Вів’єн, чи не знайдеться у вас місця для мене на наступний танець?

Серце підстрибує. Не хочу з ним танцювати. Але моя картка чиста, наче сльоза немовляти. Він не повірить, що танці розписані.

― Я… е-е-е… саме ногу… — починаю вигадувати на ходу.

Проте маман відразу ж перебиває:

― Вона буде рада з вами потанцювати лорде Торнтон. Поки Джефрі немає.

Торнтон киває, кидає на мене переможний погляд. Хитрий, сповнений смакую чого передчуття.

― Лорд Спайк повідомив, що затримується. Прибуде завтра.

― З нетерпінням чекатимемо, — щебече маман.

Не стримавшись, пирхаю. І знову приковую увагу лорда.

― Отже, наступний танець мій, леді Вів’єн. Не забудьте записати у картку, — кутик ідеально окреслених губ тремтить..

― Неодмінно, ― посміхаюсь так, що зводить скули. От причепився.

А через кілька хвилин до нас підходить ще парочка джентльменів. Вони запрошують Селесту, Гортензію та мене. Один здається смутно знайомими, другого не знаю. А за цими двома підтягуються й інші.

Посміхаюсь. Маман боляче щипає бік, змушуючи записати у картку їх прізвища. Моя б воля, все-таки використала б історію про ушкоджену ногу.

― Курчатка мої, це просто фурор! ― захлинається від захвату, як тільки кавалери відходять. ― Ти, Вів’єн, мушу зізнатись, дійсно в цій сукні приваблюєш увагу. А прихильність Торнтонів додає балів на ринку наречених. Побачимо... можливо Джефрі доведеться відмовити, якщо вже так складаються обставини...

― Я й так йому відмовила, ― закочую очі.

Та маман вдає, що не чує. Її погляд падає на тарілку з вафлями.

― А це що таке?

Мимовільно ховаю зіпсовані ласощі за спину.

― Їжа... ― заливаюсь фарбою. Ще не вистачало й від неї та сестер почути жарти щодо мого смаку.

Але замість насмішки вона гірко зітхає.

― Вів'єн, ти знову за своє? ― голос стишується до ледь чутного шепоту. ― Тренуй силу волі! У десерті маса калорій!

Насуплююсь. Так он у чому річ!

― Лікар сказав харчуватись повноцінно! ― нагадую.

Сестри мовчать, лиш зацікавлено спостерігають. Видно, що така розмова точиться не вперше.

― Лікарі теж помиляються. Після цієї перемоги, ми не можемо втратити позиції. Треба знову передивитись твоє меню. Доктор Ллойд чоловік, що він може знати про жіночу красу та зусилля, які ми прикладаємо, щоб подобатись протилежній статі. У самого, мабуть, дружина ― ідеальна леді...

Так і хочеться відповісти щось різке та гнівне. Від обурливої відповіді маман рятує те, що починають звучати перші акорди мелодії. Й до нас вже направляється Торнтон та ще два джентльмени, щоб запросити на танок.

Ковтаю їдкі слова. Але лють продовжує клекотіти у грудях. Маман підштовхує в спину. Селеста й Гортензія вже кружляють в обіймах джентельменів. Я ж намагаюсь взяти себе у руки. Та діватись нікуди, пообіцяла. Доводиться з милою посмішкою прийняти запрошення. Та, наслідуючи сестер, пурхнути на танцювальний майданчик.

Усі думки тікають. Наше у мізках розверзається здоровенна чорна діра. І жодної розумної фрази. І жодного розумного слова. Мовчу. Він мовчить теж. Проте, на відміну від мене, Торнтону навряд чи бракує слів. Вивчає. Можливо намагається пробратись у голову.