Розділ 14

Сказати, що боюсь ― нічого не сказати. І хоч першими заходять маман і Селеста, здається, що всі дивляться саме на мене. Дивляться, буравлять поглядами, ошелешено кліпають очима. А коли проходить перший шок, по залу прокочується тихий гул голосів. Прикрившись віялами, поважні леді не соромлячись починають обговорювати моє вбрання. До мене долинають: безсоромна… руда… як так можна… сором… Маман біліє, Селеста і Гортензія беруться за руки, а я високо задираю підборіддя. Відчуваю, щоки горять, але навіть не дозволяю собі й на мить повірити гидким образам. Уявляю між собою і ними всіма скляну стіну. Слова долинають, стукаються об неї та падають, розсипаючись сірим порохом.

― Леді Роуз, як приємно! ― ступає до нас висока, темноволоса жінка. Красива й статна, наче грецька статуя. Її оливкова шкіра відливає золотом у сяйві світильників та ламп.

― Дуже приємно… ― підходить й стає поруч з нею високий чоловік. Теж темноволосий й трохи смаглявий. З темними, майже чорними очима. 

― Дякую вам за запрошення ваша світлість, ― низько схиляється маман. ―  Це неймовірна честь для нас. 

Ми втрьох повторяємо за нею глибокий кніксен.

І я розумію, що це батьки Торнтона. Мимоволі очима шукаю його, наче щось тягне, спонукає серед десятків направлених на мене поглядів віднайти один, що є породженням пронизливих світло-синіх очей.

― Яка незвичайна сукня, дорогенька, ― раптово звертається до мене її світлість. Відволікає від пошуків. Й примушує знову захвилюватись.

Серце гупає об ребра. Це вирішальна мить. Якщо хазяйка вечора поставиться до мене й мого одягу схвально, вважай пів діла зроблено. Якщо ж ні ― доведеться вельми важко.

― Дякую ваша світлість, ― намагаюсь себе опанувати. Знову згадати, що я в цій сукні дійсно маю чудовий вигляд. Можливо це  допоможе відчути не сором, а гордість. ― Остання колекція. Вони тільки входять в моду у самому Жителі… ― поважно промовляю, так, наче не чула щойно, як моє вбрання обізвали вульгарним та непристойним. 

― Вона неймовірна. Разюче поєднання невинності та пікантності. Ти не вважаєш, любий? ― повертається до чоловіка.

― Гадаю, на тобі будь-яка сукня неймовірна, ― галантно промовляє та злегка притуляється губами до її скроні.

Герцогиня пирхає. Але очі її блистять від компліменту.

― Гарного вам вечора, леді Роуз, та вашим чарівним донькам. Сподіваюсь, ви не занудьгуєте. Сьогодні у нас вечеря для вузького кола, так би мовити, своїх. Та, впевнена, розваги не підведуть.

― Я теж впевнена, ваша світлість, ― улесливо посміхається маман. ―  Все що не роблять Торнтони ― чудове. 

Від грубих лестощів зводить скули й хочеться провалитись крізь землю.

Навіть червонію.  Благо, ми відразу ж відходимо до столів. На відміну від звичної вечері, тут щось на кшталт швецького столу. І це мені неймовірно подобається. Музика, легкі закуски й головне, що не доводиться весь час сидіти поруч з тим, хто тобі відверто неприємний.

Після нас оголошують на появу ще кількох гостей. І всіх особисто вітають Торнтони. Мило та ні краплі не зверхньо. А вони ж бо родичі самого короля. І якщо сімейство Роузів від них недалеко втекло, то ось, наприклад, ті самі Барроузи, як уже говорила маман, всього лише барони. Найнижча аристократична гілка. 

Леді Торнтон в цей момент якраз щось промовляє з м’якою посмішкою. І Люсі рум'яниться, наче панянка на сватанні, та стріляє очима в Торнтона. Той ― нарешті мені вдається його знайти ― відповідає їй байдужим поглядом. Проте й на мене не дивиться. Наче не впізнає. 

“Погані ігри, дуже погані. Ще пару днів назад пропонував вийти за нього…”,  ― качаю головою у відповідь на свої думки. Такий легковажний наречений мені точно не потрібен.

Та він наче відчуває, що дивлюсь на нього. Раптово повертає голову  й пронизує поглядом. Я червонію й опускаю вії.

― Вітаю, Вів, ― раптом шепоче на вухо Селеста. ― Її світлість герцогиня Торнтон схвалила твій наряд. А отже скоро не тільки я буду вимагати у мадам Жельбен аналогічних суконь.

Щось мугикаю у відповідь й далі дивлюсь в підлогу. Відчуваю, що Торнтон все ще буравить мене своїми очиськами.

Роблю все, щоб уникнути цього гнітючого погляду. Відвертаюсь, хапаю тарілку й не задумуючись скидаю у неї все, що потрапляє під руку. 

― У вас дуже цікаві смакові вподобання, ― лунає десь біля потилиці.

Ледь не випускаю з рук їжу. Мурашки пробігають хребтом. І як він опинився так швидко біля мене? Здавалось, стояв в іншому кінці залу.

― Чому? ― кидаю погляд на смаколики.

І тільки зараз помічаю ванільні вафлі щедро политі гострим соусом до відбивних. Ох, хай йому грець! Куди подітись від сорому?

― Ну, так... ― ковтаю липку грудку в горлі. ― Люблю експериментувати зі смаками, ― щоки палають.

Торнтон гмикає. Але відповісти не встигає. Лунає мелодійний дзенькіт. Герцогиня Торнтон підійнявши бокал злегка постукує по ньому срібною вилочкою. Гомін стихає.

― Мамина промова... ― ледве чутно промовляє Торнтон.

― Мої любі, ― починає вона. ― Сьогодні великий день. День народження нашого покровителя, найсвятішого Патрісія. Всі ми знаємо легенду й шануємо пам’ять цієї чудової людини, яка подарувала мир та процвітання нашій землі. Благословила рід королів та захистила від усіх незгод... ― обводить сяйнистим поглядом гостей. ― Його ми розділяємо з найближчими людьми, тими кого хотіли бачити у маєтку найбільше. 

Чуються оплески. Герцогиня салютує бокалом. Доводиться салютувати у відповідь, хоча й гадки не маю, як він опинився в моїй руці. Здається десь на середині промови, коли саме думала, що нічогісінько не знаю про легенду, мені непомітно його сунув Торнтон.

― Пийте! ― промовляє пошепки.

Повертаю голову й завмираю. Він зовсім близько, здається ще кілька сантиметрів і наші губи зустрінуться.

― Пийте... Вам сподобається, ― наполягає. ― Пунш за рецептом моєї покійної прабабусі. Смачнішого ви не куштували.