Розділ 13

Маман кричить. Хапається за серце. Демонстративно посилає Гортензію за нюхальною сіллю і періодично непритомніє. А я з любов’ю розправляю поділ тієї кремової сукні з перлинками. Білий колір намистинок відливає ледь помітним рожевим відтінком, таким ніжним, як пелюстки троянди. Мабуть, у нас він називається "пудровий". Я вже й забула, що можна настільки милуватись собою у дзеркалі. А не просто оцінювати, наскільки приховані недоліки й підкреслені переваги.

Світла шкіра обличчя здається алебастровою, горіхові очі ― надзвичайно зеленими, а волосся сяє наче рідке полум’я. 

― У ній я буду на дні народженні його величності, ― вирішую і ловлю схвальний погляд мадам Жельбен. ― А тепер давайте смарагдову. Вона теж неймовірна. Мені дуже подобається золотиста облямівка на комірі й рукавах. 

Помічниця модистки допомагає зняти "перлиновий шедевр".

― Тканина теж золотава, ― подає сукню. ― Подивіться! Тут двунитка. Під певним кутом видно золотистий відблиск.

― Неймовірно, ― й справді вловлю легкий сонячний зайчик на струменистій тканині. Мадам Жельбен просто чарівниця.

З задоволенням одягаю й цю сукню, уже смакуючи, як вона буде на мені виглядати.

― Дуже відверто, ― хмуриться Селеста, поки Гортензія мовчки відпоює маман якоюсь настоянкою.

Знизую плечима.

― Не більш відверто, ніж твоє декольте.

― Але талія… ― гне свою лінію.

Перебиваю:

― Твоя талія, Селесто, безперечно заслуговує на корсет. А от для моєї він шкідливий, і геть не прикрашає. На кожен тип фігури, я вважаю, має бути свій фасон.

Нічого не відповідає. Підтискає губи, відвертається до вікна. Вони з Гортензією вже покрасувались у своїх вбраннях. Мене, як завше, залишили на “десерт”. Але я цьому тільки рада.

― Я помру з цією дитиною... ― долинає з крісла. ― Збожеволію і помру. А це все твоє волосся, Вів'єн. Його безсоромний колір. Батька твого спадок. Казала я йому ― треба з тобою суворіше. Та... ― махає рукою.

― Я чесно намагалась, ― задираю підборіддя. ― І слухалась вас беззаперечно. Толку з цього, як бачте, мало. Ледь не померла. Тепер буде по-моєму!

Маман аже скидається, щоб щось відповісти. Випрямляється на кріслі. Але раптово повертається Селеста.

― Мадам Жельбен, ― несміливо кусає губи. ― Я теж хочу сукню такого фасону.

Я шоковано завмираю. Маман ошелешено відкриває й закриває рота.

І лиш капризний голос Гортензії лунає в тиші.

― І я, я теж хочу! ― наче не помічає, в якому ми всі ступорі. У своїй звичній манері вимагає те, що є у сестри.

― Чудово, ― дзюркотить мамам Жельбен. Її розрахунок вдався. Але я невдоволено суплюсь. Все ж план був, що я єдина матиму сукні такого фасону у Торнтонхолі. 

Та модистка не підводить.

― Через два тижні мені підвезуть нові тканини. Зможемо узятися за діло. Якраз до осіннього балу у королівські резиденції устигнемо.

Селеста задоволено посміхається. Її більш ніж влаштовує подібний розклад. І хоч маючи неймовірний нюх на нові тенденції та віяння у моді, сестра все ж вирішує перевірити, як на мене зреагує суспільство. 

― Селесто! ― нарешті й маман повертає собі дар слова. ― Що ти надумала? Вів’єн втрачати нічого. Але ж ти... ти моя перлина, перлина цього сезону. Нащо тобі такий соромітський наряд?

― Матінко, повірте. Мені здається, що це буде успіх, ― повільно підходить, присідає біля крісла й заглядає в обличчя. ― Я вам обіцяю. А для Вів'єн так дійсно краще. 

― Я не дозволю соромити нашу сім’ю, ― у леді Роуз гнівно тремтять губи.

― Дозволити чи ні, ― вступаю і я у розмову. ― А інших суконь немає!

― Але ж крізь неї... крізь неї видно ноги!

Натягаю тканину та прискіпливо розглядаю себе у дзеркалі. Ноги не видно. Та і як, якщо під тонкою спідницею ще два накрохмалених підюбника.

― Не видно ноги, ― хитаю головою.

― Видно! ―  аж гарчить від злості. ― Я ясно бачу обриси стегна. Соромітські обриси!

― А на соромітські обриси грудей вам байдуже. Он у Гортензії майже з корсета вивалюються! ― сама вже починаю закипати. От що за суспільство! Що за дивні переконання! Оголені груди ― пристойно, а вигини стегон ―  ні.

― Це мода. Це прийнято! ― гнівно задирає гостре підборіддя.

― Отже, буде прийнято зовсім інше. Фасони практично не змінювались з твоєї молодості. Прийшла пора чогось нового, ― Селеста заспокійливо гладить її по руці. 

― Леді Роуз, я б ніколи не пропонувала вашим дочкам сукні, які б могли нашкодити репутації, ― підключається мадам Жельбен. ― Леді Селеста права, прийшла пора вводити щось нове. Й уявіть, якщо це буде сім’я Роузів! З такими чарівними доньками на виданні, від пропозицій не буде відбою, гарантую. У Жетелі цей стиль тепер наймодніший. А ви його започаткуєте в Сен-Ажені.

Маман шумно дихає, обмахується віялом й стомлено відкидається на спинку крісла.

― Робіть що хочете. У мене немає сил. Ганьба... просто ганьба та сором... ― слабко шепоче й прикриває долонею очі.

З сукнями маман змирилась. Й рано вранці наша карета, навантажена скринями та власне нами, вирушає у в напрямку Торнтонхолу. 

Фамільний особняк графа розташовується за містом. В мальовничому селі Шерідан,  названому на честь найпрекраснішого сорту троянд, який вивели місцеві садоводи. І хоч на Землі таку відстань можна було подолати менше, ніж за годину, то каретою ми приїжджаємо аж після обіду. У нас залишається лише кілька годин, щоб відпочити, освіжитись та перевдягтись перед вечерею. Саме з цієї вечері й має розпочатись тиждень безперервних святкувань Дня святого Патрісія. Охоронця не тільки Аквіланії, а й покровителя роду Бардальфа безпосередньо і Торнтона побічно.

В дорозі я солодко дрімала. Спершу, правда, намагалась дивитись у вікно на місто. Сен-Ажен неймовірно прекрасний, й було на що милуватись. Потім пробувала читати книгу. Та врешті плавний хід мене заколисав, і я спокійно заснула під мирне посвистування кучера. Маман теж вирішила відпочити. Поринула у сон невинного немовляти, як тільки стіни Роузхолу сховались за густими кронами дерев. А от сестри всю дорогу збуджено тріскотіли, обговорюючи майбутні веселощі. Подорож лише один раз переривалась, щоб коні відпочили, а ми розім’яли ноги та пообідали у невеличкому затишному заїзді.