Розділ 12

Вертаємось з Вілом у кав’ярню через той самий літній майданчик та виходимо з головного входу. На щастя кучер та лакеї, скориставшись незапланованою перервою, розважаються підручними засобами. Грають у дивні кубики та карти. Сама суть гри мені не відома, але судячи з пристрасних вигуків, вона досить азартна і захоплива. Нас навіть не відразу помічають.

― Тепер до твого містера Вефандінга, так? ― уточнюю у Віла, вмостившись на диванчику. А раптом і йому теж треба зовсім в інше місце. І той Вефандінг лише прикриття.

Але дитя впевнено киває й лупає на мене трохи переляканим поглядом.

― Вів, ― задумливо чухає лоба. ― Ти не подумай, що я проти. Твої сукні... нові сукні... чудові. Проте мама їх явно не схвалить.

― Знаю, ― зітхаю. ― Та у мене немає вибору

― Розумію. Тільки ось що мене турбує... Як ти наважилась? Раніше навіть дрібне зауваження вганяло тебе в паніку і доводило до сліз. А тепер ти готова відкрито їй опиратись.

Я очікувала таких запитань. І особливо важко обманювати це безневинне дитя. Віл такий щирий, відвертий. Хоч і намагається хитрувати, проте його душа світла й чутлива. Мабуть, вперше стає соромно, що я не Вів... І гірко... Адже його рідна сестра мертва. Запалення легень на фоні емоційного потрясіння та цілковитого виснаження таки убило її. І хтось для чогось притягнув мою душу на її місце.

― Хвороба поміняла, ― говорю те, що й іншим. ― Зрада... Інколи ці речі роблять так, що людина стає заносім іншою…

Ми пригнічено замовкаємо. А через хвилину зупиняється й карета.

― Приїхали, ― оголошує Віл. Обличчя осяває посмішка, наче кілька хвилин назад не супився. Перший вистрибує з карети. Я за ним повільно з допомогою лакея. Хто все ж таки той Вефандінг, що змушує настільки радіти брата. Страх як цікаво.

Перед нами висока будівля. Розлогі кущі розкинулись вздовж під'їзної алеї. А стіни увиті плющем. Колони тримають дах, наче атланти. У мене так і вертиться на язику питання ― де ми і що тут забули? Будівля зовсім не схожа на житловий будинок. Проте Віл себе почуває надзвичайно впевнено. Й знову хапає за руку.

― Ходімо! ― ледь не пританцьовує. ― Зараз ти з ним познайомишся!

Я ледь устигаю за ним. Минаємо двостулкові двері, широкий коридор з безліччю дверей. Будинок неймовірно нагадує університет, проте тут занадто тихо для навчального закладу. 

Пильно дивлюсь по сторонах. Портрети та мудрі слова бородатих дядьків ще більше переконують у припущенні.

― Ще трошки, Вів. Ти мусиш, мусиш з ним познайомитись. 

Тепер Віл схожий на звичайнісінького хлопчика. Такого, як Любчик. Відкритого, повного енергії й ентузіазму та завзятого до спілкування. 

Ми, як не дивно, не підіймаємось по широких крутих сходах. А навпаки, звертаємо у бічний коридор та спускаємось вниз. Холодне напівтемне приміщення виглядає трохи моторошно. Тут також повно однаковісіньких білих дверей з обох сторін, але Віл безпомильно знаходить потрібну й без стуку пірнає у неї. Я ступаю за ним, наче теля на шворці.

― Сер Вефандінг, це я! ― голосить малий. ― І в мене є нова ідея!

Кімнатка схожа не лабораторію. Запах сухих трав, хімічних речовин та приправ врізається в ніс та примушує голосно чхнути.

― Радий тебе бачити, Віле, ― чується з глибини приємний чоловічий голос.

Здогадуюсь, що Вефандінг скоріш за все якийсь викладач, науковець, що взяв опіку над братом. Уява малює сухого бородатого чолов’ягу, схожого на Дамблдора чи Мерліна. Але коли він виступає на світло, моє серце підстрибує до горла й каменем бухкає вниз. Такого красеня я зроду не бачила. Таким неймовірним красунчикам бути викладачами просто злочин. Уявляю реакцію дівчат студенток на нього. Навіть не відразу згадую, що жінки у Лесфарії не здобувають освіту.

― А що за чарівна леді з тобою, Віле, ― посмішка вигинає ідеальні губи й палкий погляд яскраво-синіх очей пробігається по мені, примушуючи зашарітись.

― Моя сестра Вів’єн, ― недбало махає рукою в мій бік й знову переходить до справи. ― Я тут подумав… Усі наші дії були спрямовані на дорослих особин. А якщо вплинути на внутрішньоутробний розвиток, коли тільки закладаються ознаки…

― Дуже приємно. ― кланяється чоловік, намагаючись одночасно приділити увагу брату та мені. ― Сер Бентлей Вефандінг.

― Леді Вів’єн Роуз, ― присідаю у відповідь.

Віл тараторить. Й Вефандінгу доводиться врешті перемикнути всю увагу на нього. Винувата посмішка на мить торкається вуст та зникає. Симпатичний вчений тепер цілковито прикутий до брата.

Я залишаю їх розбиратись у власних справах. Зрідка прислухуюсь до розмови, намагаючись виявити щось підозріле. Проте дарма. Вони дійсно обговорюють лошат та підбирають кандидатур на експеримент. А також вирішують який саме напрямок сили має застосувати Вільям, щоб вплинути на геном тварин. Слово “геном” звісно не звучить. Це я вже від себе домальовую картинку.

Поки ці двоє теревенять я повільно обходжу лабораторію. Уважно роздивляюсь посібники на полицях, різні речовини в баночках, засушені трави, заспиртованих дрібних тварин. Цікаво, хоч і трішки моторошно.

― Вибачте. Для леді тут, мабуть, не дуже затишно, ― раптом лунає зовсім поряд.

Я ледь стримуюсь, щоб не здригнутись від несподіванки — все ж не перелякана миша. Повертаюсь і зустрічаюсь поглядом з неймовірними синіми очима. Навіть не впевнена, чи може у людей бути такий пронизливо-чистий відтінок.

― Ні, що ви, ― хитаю головою. ― Звісно це не картина галерея, і не вітрина з тістечками чи квітами, проте дуже цікаво. Окрім... е-е-е... окрім деяких... м-м-м... експонатів.

М'який сміх звучить наче оксамит. І кров знову починає приливати до щік. 

― Віл не розповідав, що має так у приємну сестру… він взагалі про сестер не дуже полюбляв розповідати.

Знизую плечима й раптом рвучко обертаюсь. Де ж Віл, якщо цей Вефандінг розмовляє зі мною?

― Не турбуйтесь, ― наче читає мої думки. ― Віл у підсобці шукає корінь стратолисту і настоянку календули. Лоша поранило ногу. Гуверт прохав.