Розділ 11

Вільям, мале лисеня, так і не розповів, що я йому буду за це винна. Не за вухо ж його тягти на очах у всіх домашніх. І ось тепер, коли їдемо в кареті у центр, хлоп’я загадково всміхається та кидає хитрі погляди з-під темно-рудих вій.

На будь-які мої намагання розпитати, притуляє пальця до вуст і мовчить, мов риба. Тільки кирпатий ніс морщить і хихикає.

Я насправді не думаю, що малий може вчинити щось настільки зухвале, щоб довести маман до сказу. Хоч ніжної теплоти, як між моїми батьками й нами, у сімействі Роузів немає, але Віла балують і шанують. А він сам до мами ставиться з повагою.

― Тут зупиніться! ― раптом починає постукувати у стінку карети. Кучер різко гальмує, і я чую як обурено похропують конячки.

Виглядаю у вікно, проте навпроти лише невеличка крамничка з різними жіночими дрібничками, кав’ярня та майстерня чоботаря.

― Я неймовірно хочу з’їсти морозива, Вів! ― хапає за руку Вільям. ― Ходімо. Так спекотно на вулиці, що я зараз розтану наче віск.

— Гаразд. — повільно киваю.

У кареті й справді душно. Нагріта сонцем бруківка аж парує, а коли ступаю на неї, обпікає через тонку підошву легеньких черевичків.

Мені й самій несподівано хочеться морозива. Чомусь я навіть не думала, що такі ласощі тут в ужитку.

― Ходімо! Ходімо! ― підстрибує брат.

Ми залишаємо карету на узбіччі, наказуємо нас зачекати й пірнаємо в приємну прохолоду кав’ярні. Можливо, подібний заклад в цьому світі називається якось інакше. Проте виглядає він як справжнісінька кав’ярня: невеличкі круглі столики, виті з лози стільці, маленькі вазочки з квітами на стільницях. Тут затишно й гарно. І пахне приємно ваніллю та корицею.

Але замість того, щоб влаштуватись за одним із вільних столиків, Вільям тягне мене кудись в сторону, де видніється відкритий майданчик під широким наметом. Та навіть і тут ми не вмощуємось, а перетнувши його, звертаємо у провулок.

― Куди ти мене тягнеш? ― зупиняюсь і зупиняю малого. Комусь побавитись закортіло. Так я тут не гравець.

― Ти ж хотіла до мадам Жельбен, чи не так? — дивиться допитливо. Озираюсь навкруги.

― Її салон десь поряд?

― Поряд. Але ти ж розумієш, що цю поїздку не варто афішувати, — зовсім по-дорослому промовляє.

― Бо кучер та лакеї докладуть маман... — закінчую фразу. одразу ж зрозумівши натяк.

Віл киває.

― У нас буде трохи часу, щоб закінчити твої справи. 

― То що ти хочеш у відповідь? — вертаюсь до наболілого питання. — Адже саме через зайві вуха ти не розповів у кареті...

Він кусає яскраві губи, поки не впевнений, чи варто мені довіряти. Але, схоже, виходу у братика немає.

― Я просто хочу, щоб ти забула, що саме ми будемо купувати у містера Вефандінга.

― Віл, ― насуплююсь. ― Якщо це те, що може тобі нашкодити, або нам усім, то я на таке незгодна. Грець з тими лахами. Побуду папугою два тижні.

― Ні, Вів, не нашкодить. Чесно! ― кліпає горіховими оченятами. ― Просто…

Закусує нерішуче губу, штовхає носочком камінець на землі.

― Що просто?

― Просто маман не схвалює, коли я займаюсь дечим іншим...

― Чим? Говори відверто, інакше не буде угоди, ― складаю на грудях руки.

― Я лорд Роуз, — глибоко зітхає. — Моє призначення опікуватись Роузхолом, робити все, щоб маєток процвітав. Тільки на це маю витрачати свій талант — так каже мама. Але…

Він знову жалібно зітхає. Моє серце стискається. Так Віл старший за Любчика, і поводиться зовсім по дорослому. Але це все ще дитина. Дитина, від якої вимагають колосальної відповідальності.

― Але я хочу займатись зовсім іншим, Вів. Хоча б зараз. Хоча б, поки я ще дитина. Поки можу і маю час. Поки Роузхолом керує мама. Будь ласка, Вів…

Кусаю губи. От що маю відповісти? Він таке дитя, йому б ще гратись, вчитись. Але це дитя вже чітко розуміє, яке майбутнє його чекає. У віці Вільяма я навіть тиждень наперед спланувати не могла, не те що побачити себе дорослою. Відколи виповнилось дев’ять років, в моїй голові вже встиг змінитися не один десяток професій від археолога до психолога. І це нормально. Кожен врешті має обирати, що найбільше до душі. У Вільяма такого вибору немає. Але він стійко сприймає такий виверт долі.

― Гаразд, Віл. Але чим ти хочеш займатись?

Він акуратно за руку захоплює мене далі. Покірно ступаю. Розумію ― часу обмаль. Але на відповідь чекаю. Якщо ці захоплення небезпечні, маман все ж варто знати, як і наставнику. Сер Яков, як я зрозуміла, дуже опікується цим молодим даруванням. Вчителя я в очі не бачила. Лише з розмов чула про цього чоловіка. А от хто такий Вефандінг й гадки не маю.

― То чим? 

Хлоп’я на мить затинається, але швидко приходить у себе й волочить мене далі.

― То тим, то сим, ― відмахується поспішно.

― Е ні, друже. Так не піде. Давай на чистоту, ― хитаю головою.

― Тобі справді цікаво? ― він навіть зупиняється. Повертається до мене. Недовіра блищить у величезних дитячих очах.

― Неймовірно! ― ні краплі не брешу.

Цікаво. Що вдієш? По-перше, сама магія цікава і її можливості. По-друге, знову ж таки, безпека нас усіх.

― Я хочу відкрити трохи згодом у нас в маєтку найкращий в королівстві розплідник скакових коней. Вивести свою породу. Сильну, витривалу і швидку.

Морщу лоба.

― Я, взагалі-то не експерт, ―  повільно починаю. ―  Але мені здається, що ці фактори не зовсім сумісні.

― Сумісні. Просто треба постаратись, ― супиться. ― І трішки змінити організм. Я знаю, як це зробити. Але поки ні разу не вдалось закріпити результат. Усі лошата народжуються з початковими властивостями своїх батьків. Але сер Яков вірить, що у мене все вийде. 

― Сер Яков? -- здивовано підводжу брови.

Почути ім'я наставника я таки не очікувала. Підозрювала, що Віл незвичайний хлопчик. Я б сказала, вундеркінд чи дитя-індиго, як у нас говорять. Але дійсно, навіть неймовірно обдарований десятирічка настільки складний проєкт здійснити самостійно не зміг би. Звісно там мала бути чиясь тверда доросла рука.