Розділ 10

Дорога додому проходить у гнітючій мовчанці. Селеста супиться, певно обдумує помсту. Маман вдає, що дрімає, але періодично прикладається до пляшечки з нюхальною сіллю й кидає на мене осудливі погляди. Гортензія витріщається у вікно. 

Мене ж турбують слова про зраду. Не знаю, що мала увазі Люсі, але чомусь здається, що це не пустий дівочий плескіт язиком. Вона щось знала. Знала напевно, інакше б не ризикнула при свідках звинувачувати. Тоді виникає питання ― як помер лорд Роуз. Ніхто навіть словом не обмовився про причини його переміщення у кращий світ.

Вже у маєтку мовчки розходимось по своїх кімнатах. Мері мене чекає, дрімаючи на стільці. Але відразу ж вскакує на ноги, як тільки переступаю поріг. Допомагає скинути сукню, розплітає волосся та передає нічну сорочку. Сил вистачає добрести до ванної кімнати. Так-сяк умитись, почистити зуби та пірнути у ліжко. А там, на м’якій перині під теплою ковдрою, свідомість миттєво відключається. Й сплю я спокійним та солодким сном майже до обіду. Лише раз прокидаюсь, коли Мері тихенько заходить у кімнату, щоб поцікавитись на рахунок сніданку. Й засинаю знову. Тямуща служниця більше не турбує. 

Другу половину дня витрачаю, щоб закрити пробіли, які несподівано виявились на прийомі. Посібник по етикету стає моєю настільною книгою, чи скоріше “підподушковою” ― відверто демонструвати свою жагу до знань не варто. Та якби ж так легко було дізнатись про таємниці смерті лорда Роуза, як про нюанси поведінки в аристократичному суспільстві. А в тому, що там криється якась загадка сумнівів не виникає. 

Так проходить час до самісінького вечора. За читанням, роздумами та безцільним снуванням у своїх кімнатах, навіть не помічаю, як минають години та наближається вечеря. І ось її я б воліла відтягнути якомога далі. Проте у Роузів, як я вже знаю, прийнято останнє прийняття їжі проводити разом. Навіть Вільям не сміє пропускати таке важливе та сакральне дійство. Мене в останній тиждень звільнили через хворобу, але тепер здоров’я цілком дозволяє спуститись у малу столову та насолодитись бесідою з дорогою сім’єю. Власе саме тому й зубрила підручник, щоб не впасти обличчям у багно.

До вечері мене збирає Сара. Мені байдуже, яку сукню підбере служниця, тому навіть не дивлюсь у дзеркало. Лише краєм ока відмічаю, що ядучі кольори, як не дивно, не такі уже і ядучі. Приглушені, тьмяні. Чи може то вже я звикла до цього строкатого різнобарв’я. Волосся Сара стягує на потилиці стрічкою, й, пам’ятаючи про мої вподобання, ігнорує пудру. Вона дійсно мені подобається більше, ніж Мері. І я вдячно посміхаюсь, піймавши у віддзеркаленні її похмурий погляд.

У столовій з’являюсь майже останньою, сестри та маман уже там. Після мене вбігає захеканий Вільям. Під суворим поглядом леді Роуз перечіпляється об поріг, але не падає. Вирівнюється. Червоніє від сорому та вже значно спокійніше займає своє місце на чолі стола, де раніше сидів покійний лорд Роуз.

― Отже, курчата, ― з дивним виразом обличчя поглядає на нас маман. ― У мене для вас чудова новина.

Сестри нетерпляче починають вовтузитись, у мене ж холодіє серце. Чудова новина для леді Роуз мені завше вилазить боком.

― Вів’єн, ― одразу помічає мій настрій. ― Ти як завжди супишся. Невже не можна хоч трохи бути привітнішою та милішою. Будеш супитись ― з’являться зморшки, запам’ятай мої слова! ― відчитує під смішки сестер.

Я демонстративно починаю шкіритись. Ну от як тут бути веселою? Не дивно, що Мері назвала Вів'єн похмурою й відлюдькуватою.

― Так що за новина, матусю? ― нетерпляче кліпає віями Гортензія.

― Нас запрошено на гостину до Торнтонхолу! На цілих два тижні, курчатка! Торнтони відмічають день нашого покровителя, святого Патрісія й день народження нашого любого короля Бардальфа. Цього року його величність вирішив не проводити його у літній резиденції й поклав організацію на плечі дядечка та тітоньки. Ну хіба не чудово! Перший тиждень День Патрісія, й святкування для найближчих, а на наступний тиждень під'їде решта гостей уже щоб привітати його величність, ― сяє як новий самовар.

― Матусю, ох! Я зараз зомлію від щастя, ― відкидається на спинку стільця Гортензія. ― Повірити не можу, що ми ввійшли у найближчий круг Торнтонів. Після...

Фразу Гортензія не закінчує, підстрибує на стільці від штурхання Селести. Леді Роуз вдає, що нічого не помічає. А старша сестра в ту ж мить починає тараторити:

― Це неймовірно! Потрібно терміново замовити нові сукні, ― переходить до планування. Наче намагається відвернути від незручної теми.

Мене ж починає нудити від страху. Стискую держак вилки до побілілих кісточок й судомно намагаюсь прикинути, що задумав Торнтон.

― Вів’єн! ― очікує моєї реакції маман.

Підіймаю голову і вишкірююсь, зображуючи “неймовірну” радість. 

― Просто кара небесна, а не дитя, ― бурмоче собі під ніс.

Далі сестри й матір переходять до обговорення більш прозаїчних тем, як ото сукні, прикраси, зачіски та підготовка. Я в цьому участі не беру, в'яло колупаю вилкою якесь зеленкувате пюре з овочів. Вільям, як не дивно, майже копіює мої дії. Пюре і йому не заходить. 

― Я вже написала мамам Жельбен. Підібрала тканини, обговорила фасони. На жаль у нас зовсім немає часу, щоб з нуля відшити гардероб. Доведеться щось брати з заготовок…

Сестри збентежено попискують. Я повільно відкладаю вилку.

― Я б воліла сама обрати одяг. Вірніше, наполягаю на цьому!

― Вів’єн! — обурено скидається маман. Відкладає столові прибори, витирає серветкою губи. Відчуваю, ось-ось розпочнуться знайомі нотації.

― Я попереджала. Сукня, яка була на мені вчора, зовсім не підходить. Рожевий мені не до лиця, й жовтий також... корсети... глибокі вирізи...

― Тонка талія та пишні груди — це гарно! — заперечує маман.

― Гарно, коли гармонія. До того ж... — кидаю лукавий погляд на притихлих Гортензію і Селесту. — Треба ж комусь відтіняти красу моїх сестер. Вони матимуть шалений успіх у Торнтонхолі.