Розділ 9

Більше не танцюю. Хоча й на превеликий подив доводиться відмовити двом кавалерам. Маман шипить від злості, я ігнорую, сестри переходять від одного партнера до іншого, насолоджуючись танцями та всезагальним захопленням. Вони тут зірки. Як і славнозвісна Люсі, що вже яке коло вальсу тупцює разом з Джефрі просто в центрі святкової зали. Вона кидає на мене задоволені погляди. Я мило посміхаюсь. На такі провокації вестись ― себе не поважати. Тим паче, що ми розійшлись із лордом Спайком. Але здається ніхто не знає про розрив заручин. Тому час від часу ловлю на собі співчутливі погляди.

― Вів, ― тихенько звертається до мене маман. ― Щось мені паморочиться у голові. Проведи мене у сад. 

Повертаюсь до леді Роуз й відмічаю, що вона дійсно виглядає трохи блідою. Під очима з’явились темні кола.

― Так, звичайно, ― підхоплюю її під руку.

Скляні двері тут, поруч. Буквально за декілька кроків. Ми легко маневруємо між гостями, стараючись триматись біля стіни та проковзуємо у прочинені стулки. Прохолода одразу ж охоплює розпашілі обличчя, музика стає тихішою. Я й сама з насолодою вдихаю свіже нічне повітря.

― Он там, дорогенька, зручна лава, ― тонкий палець у рукавичці вказує в глиб алеї, де під ліхтарем примостилась невеличка вирізьблена лавочка. ― Сядьмо. Мої ноги от-от відмовляться тримати.

Киваю й обережно веду маман до ліхтаря. Усаджую акуратно, й сама опускаюсь поруч.

― Чудовий вечір! ― тихо промовляє, піднімаючи обличчя до неба.

Мимоволі й сама задираю голову. Тут мені подобається значно більше, ніж у переповненій залі. Хоч музика все одно до нас долинає, а з глибини саду чуються тихий сміх та голоси ― не ми одні побажали усамітнення та прохолоди ― відчуваю спокій та умиротвореність

― Чудовий, ― погоджуюсь та берусь обмахуватись долонею.

Віяло своє я десь загубила. Навіть згадати не можу де. Можливо, з незвички у кареті залишила. Маман підтискає губи, здогадується, що я витворила й починає різкіше обмахуватись своїм. 

― Ти жодного танцю з Джефрі не протанцювала. Бачила цю вискочку Люсі? Вішалась на нього наче якась вулична дівка. А я тобі говорила ― вона не подруга. Але ти, як і твій батько, наївне теля. 

― Та нащо Люсі той Джефрі! ― пирхаю зневажливо, пропустивши образу повз вуха. Якщо Вів й справді вважала леді Барроуз подругою, то я просто не знаю, що додати. У тієї ж на лобі буквально написано ― заздрісне стерво. ― Він же бідний, як церковна миша

― То й що. Барроузи всього-на-всього вискочки. Титул отримали нещодавно. Баронетство… це ж майже простолюдини. А у Джефрі старий рід. Віконтом був його прапрапрадід. Й він сам семиюродний брат другої дружини короля Бардальфа дев’ятого. А це тобі не аби що!

Знизую плечима. Для мене це все не має жодного значення.

― До того ж Люсі звісно може й не потрібен Джефрі, але над тобою познущатись вона хоче. Мені, як матері, це видно неозброєним оком.

― Ви помиляєтеся... ― хитаю головою. Хоч в душі й згодна з леді Роуз, але обмивати кістки для мене неприйнятно. Навіть якщо це стосується такої хитрої лисиці, як Люсі.

― Помиляюсь, Вів'єн? Моє наївне миле дитя, ти життя не бачила. Всі подруги змії підколодні. Лиш сім'я тобі бажає добра.

З першою половиною фрази я майже згодна, принаймні стосовно Люсі, а от друга викликає не аби які сумніви.

― От чого ти супишся? ― притискає пальці до скронь. ― Як можна бути таким невдячним та впертим дитям. У мене навіть голова розболілась. Де моя нюхальна сіль? Я зараз зомлію. ― стогне вона, прикриваючи повіки.

― Ле… Мамо.. ― в останній момент виправляюсь. Чуду жінку називати мамою не хочеться. У мене є лише одна й завжди буде. Проте сумніваюсь, що Вів'єн до рідної матері зверталась по титулу.

― Хутчіше біжи та попроси у леді Берроуз нюхальні солі. Бо я не витримаю. Миттю, Вів'єн!

― Але як я вас залишу? ― кусаю губи.

― Залишиш. Я тут на лавці буду. Біжи, поки я ще при тямі!

Схоплююсь. Підбираю поділ, щоб не плутався під ногами, та кидаюсь до скляних дверей. Хай там що, а їй потрібна допомога. Мої хвилювання щирі. Біжу, не чуючи під ногами землі, дихаю гулко. Як добре, що на мені немає корсета, а то б валялись у саду дві зомлілі тушки.

Мені залишається лише кілька кроків до наповненої людьми зали, коли міцна долоня затуляє рота, а інша рука обхоплює за талію і затягує у густі кущі.

Повітря з тихим мугиканням виривається з горла. Теплим потоком вдаряється у чужу долоню.

― Тихо, Вів, тихо? ― шепочуть у вухо.

І хоч голоси при шепоті звучать майже однаково, але чомусь не сумніваюсь чиїх рук ця справа. Тільки які ж у нього плани?

Зараз приступ маман здається вмілим театралізованим дійством. І я просто киплю від гніву. Страху немає ні краплі. Злюсь на неї, на Джефрі, а найбільше на саму себе ― як могла бути настільки безпечною. Навіть вухом не повела, коли мене так вміло виманювали з будинку. Пішла, наче теля на шворочці. Маман не так уже й помилилась обізвавши мене.

А кущі тим часом стають дедалі густішими. Й голоси віддаляються та майже стихають. Лише тоді Джефрі наважується мене відпустити. Й хоч долоню з рота прибирає, але відразу ж перехоплює руку. Та з талії не забирає загребущу лапу.

― Джефрі, що це все означає? ― обурююсь. Намагаюсь виглядати спокійною й холодною, проте саму аж трусить від емоцій. Які ідеї ширяють в його порожній голові?

― Заспокойся. Я хочу лише поговорити, ― притискає до себе, несподівано глибоко вдихає запах, майже торкаючись носом волосся.

― Якщо поговорити, то відпусти, ― впираюсь долонею в груди.

― А ти не втечеш? ― заглядає пильно в очі.

Пирхаю:

― Мені не дванадцять років. До того ж, сподіваюсь, ти джентльмен, й не посмієш мені нашкодити.

Рука на моїй талії ледь помітно здригається.

― Так і є, Вів. Пробач. Просто… ― знехотя все ж відпускає, проте продовжує стояти занадто близько.

Це нервує. Хочеться відступити. Ледве пересилюю себе. Мушу залишатись на місці, щоб це не виглядало, наче його боюсь. Тільки руки складаю на грудях, відгороджуюсь й іронічно підіймаю брову.