Розділ 8

Дивлюсь як Гортензія і Селеста кружляють в танку з якимись парубками й повільно п’ю лимонад. Мене, звісно, ніхто не запрошує. І я насолоджуюсь самотністю, сховавшись в кутку за розлогою пальмою, та намагаюсь трохи звикнути до атмосфери балу. Все ж вперше в житті на такому.  Доводиться багато спостерігати, домислювати, обережно спілкуватись, щоб якимось чином не видати себе. Але є і втішний момент ― Джефрі я теж не бачу. Тому, загалом, поки що спокійна й задоволена, наче ситий удав. Танцювати я не вмію. З бувшим нареченим розмови зайві. І зараз відчуваю, навіть подяку до жахливої сукні, яка відлякує усіх кавалерів на відстань не меншу кількох метрів. А ще намагаюсь триматись якомога непомітніше, щоб не натрапити на когось близького Вів'єн, який кинеться зі мною розмовляти. Бо що в такому випадку робити, просто не знаю.

― Чудовий вечір, чи не так? ― раптом чується з іншого боку пальми.

Рука здригається. Кілька крапель лимонаду палають на поділ сукні. Дивлюсь на них філософськи ― спаскудити цей витвір мистецтва навіть плями не в змозі. Зрештою, обертаюсь і зустрічаюсь очима з пронизливим поглядом Торнтона.

― Чудовий, ― вимовляю повільно й знову дивлюсь униз, намагаюсь трохи розтерти вологі сліди. Щиро розраховую, що він піде собі далі.

Збагнути не можу, що йому від мене потрібно. Щось не бачила я його у компанії дівчат до цього. А повз мене вже не одна зграйка пробігала,  у пошуках ласої здобичі. Вони перешіптувались, не соромлячись, і зовсім не помічали мене у цьому кутку, захоплені побудовою планів, як спіймати в сіті герцога.

― Чому ж не танцюєте? ― обходить мою схованку й стає поряд.

З гірким зітханням відриваюсь від свого заняття. 

― Лікар заборонив, ― брешу і червонію. 

Лікар ні слова про це не казав. Його лікар, маю на увазі. Нашого сімейного маман так і не запросила. Чи то порахувала зайвим після огляду Ллойда, чи то просто забула, заклопотана зборами.

― Ви все ще погано себе почуваєте? ― майже щиро цікавиться.

Я насуплююсь, кусаючи губи. Відповідаю не відразу, підбираю слова більш зважливо. “От що йому від мене треба?” ―  б'ється в голові насторожена думка. Сама ж усміхаюся, вдаючи, що увага лестить. Проте не впевнена, чи можу обманути менталіста. Часу прочитати про види магій поки не було..

― Я почуваю себе чудово. - врешті промовляю. ― Інакше б не змогла прийняти запорошення леді Барроуз. Але дякую за турботу. І за те, що запросили до нас доктора Ллойда. І взагалі…

Згадую слова Селести, що він ніс мене на руках до самої кімнати, й стає ніяково. 

― Це мені не вартувало жодних зусиль, ― посміхається.

Слова звучать неоднозначно. Це він про виклик лікаря, чи думки прочитав про носіння на руках. Що я на це маю відповісти?

Знизую плечима і повертаюсь знов до спостереження за танцюючими. Подумки рахую кроки ― раптом все ж читає думки. Ментальна магія лякає. А ще бісить неймовірно. Й сам він бісить. Чого стовбичить? Може врешті зрозуміє натяк?

― А ви не дуже товариська, леді Вів’єн.

Я зводжу брову, змушена знову глянути на співбесідника.

― Як з ким, ваша світлість?

― Поки я не світлість і сподіваюсь найближчим часом не стану, ― несподівано лукаво посміхається.

Морщу доба. Дійсно, батьки Торнтона живі. Ледь не стогну від власної тупості, оце так опозорилась.

― О! ― несподівано вигукую, вражена власною здогадкою. ― Я зрозуміла!

― Що саме, мила леді? ― посмішка стає ще лукавішою.

― Зрозуміла, чого ви спілкуєтесь зі мною

― І чого ж?

― Клянусь, ви так ховаєтесь від он тієї зграйки стікаючих слиною дівиць! Чи не так?

Торнтон стріляє поглядом в збитих в купку дівчат у яскравих сукнях та з віялами. Вони одразу ж починають хихотіти та кокетливо тріпати віями. 

― Ви так гадаєте?

― На вашому місці я б теж ховалась, ― несподівано щиросердно зізнаюсь.

― Он як? ― смоляна брова злітає вгору.

Я відвертаюсь. Пильний погляд несподівано починає бентежити. Натикаюсь на маман. Вона дивиться просто на нас з Торнтоном, й в її очах дивні емоції, які я ніяк не можу охарактеризувати.

― Ви не зробите мені честь? ― несподівано промовляє Торнтон.

Честь? Яку честь? Погляд падає на протягнуту до мене руку. Не відразу розумію, що він від мене хоче. Але рука не зникає, усмішка герцога стає напруженішою. 

― Я не танцюю, ― нарешті доходить до мене. Соромно ж як… Але пізно краще, ніж ніколи….

― Мені потрібен дише один танок, леді Вів’єн, ― наполягає з дивною, нервовою інтонацією.

Я знову дивлюсь на його руку. 

― Але лікар… ― заводжу свою пісню. Зганьбитися на очах у всієї зали людей навіть для мене занадто.

― Лікар не забороняв, ― колючий погляд обпікає.

А раптом це своєрідний екзамен. О, не треба було їхати на цей прийом ― ледь не плачу від усвідомлення, в яку халепу потрапила. 

― Чи ви хочете опиниться в обіймах коханого нареченого? ― несподівано запитує.

― Якого ще, ― пирхаю й нарешті помічаю Джефрі, який з сяйнистою усмішкою поспішає до нас. ― Звичайно зроблю ― поспішно погоджуюсь, намагаючись якомога миліше посміхнутись.

Насправді ж ледь не скрегочу зубами від безвиході. Між двох вогнів, це ж треба так влипнути! Біси привели цього Джефрі. І як мені танцювати? Сам танок дивний, я навіть у фільмі таких рухів не бачила. Не уявляю, як буду повторяти.

― Заспокойтесь леді. Я поведу лише слухайтесь мене, ― раптом нахиляється до мого вуха Торнтон. Промовляє заспокійливі слова низьким оксамитовим голосом, й шкіра моментально вкривається сиротами. 

Та я знову зневажливо пирхаю. З чого це він вирішив рятувати мене від свого друга. У кущах вони вдвох про “жабу” пліткували.

Торнтон бере мою руку, примушує зробити коло. Я тепер опиняюсь спиною до Джефрі, який завмер та витріщився на нас. А сама дивлюсь у фіалкові очі чарівної білявки, яка від обурення ледве дихає. Груди над корсетом напинаються наче вітрила корабля — ось-ось виваляться.