Розділ 7

Після того, що сталось у примірочній навіть бажання виходити з кімнати зникає. Річ у тому, що я не можу чітко сказати, звідки взялась та куля. Захистив мене Вільям, чи справді то була його вина.  Знов викликати у себе подібні відчуття й створити схожий світлячок ні разу не вдається. Врешті вирішую, що то таки Вільям начудив та заспокоююсь. Якщо подумати, то дійсно звідки в мене магічні здібності. В тому, що Вів донька лорда Роуз уже немає сумнівів. Я не полінувалась й знайшла портрет покійного. Своїм ластовинням, рудим кучерявим волоссям та злегка кирпатим носом Вів’єн пішла в батька, як і Вільям, до речі. Гени, як то кажуть, на лице. 

Але маленькі залишки сумнівів ще залишаються шкребти у грудях, і я час від часу намагаюсь викликати пульсар. Щоправда, тільки у ванній кімнаті біля води, щоб одразу загасити.

За своїми думками та переживаннями геть забуваю про вечір у леді Берроуз. Після сніданку сідаю читати наступний підручник по всесвітній історії ― треба ж знайомитись і з сусідніми державами ― та зовсім втрачаю почуття часу. І тільки коли в кімнату вбігає Мері з “поросячою” сукнею, а Сара направляється набирати ванну у мене закрадаються підозри.

Відкладаю книгу, сідаю на ліжку й невпевнено питаю:

― Сьогодні неділя?

Мері, що саме вішає сукню на дверцята шафи обертається так швидко, що потік повітря сколихує нудотно рожевий подол.

― Та певно ж, леді Вів'єн. І радість яка, нарешті хоч з чотирьох стін виберетесь. Розважитесь, потанцюєте…

Я похмуро дивлюсь на вбрання. Щось мене гризуть смутні сумніви, що хтось ризикне запросити жабу в рожевому неподобстві. Одне радує ― на комірі біліє мереживо. Мадам Жельбен виконала прохання. І я все більше і більше починаю відчувати симпатію до цієї чудової жінки.

А далі Мері та Сара беруться завзято готувати мене до виходу у світ. Вперше, після довготривалої хвороби. Я покірно віддаюсь їх рукам і лише наче зі сторони спостерігаю за процесом. Новий комплект симпатичної білизни, м’якенька нижня сорочечка, сукня, яка без корсета сидить доволі таки непогано. Мереживо дійсно прикриває стратегічні місця, трохи приглушує яскраве панування рожевого, і я більше не схожа на перетягнуту чарку, з якої стирчить тісто. Так, не струнка лань, але й не клоун. Лише один раз я рішуче обриваю дії своїх служниць ― коли Мері тягнеться за скринькою з пудрою для волосся.

― Ніякої пудри! ― твердо говорю.

Дівчина нерішуче завмирає.

― Але… ваша маман… ― врешті наважується пробелькотіти.

― От моя маман хай і обсипає себе цією бридотою. Від неї потім і плечі, і руки, і обличчя здаються брудними. Наче в мене лупа. Ніякої пудри! Категорично!

― Тоді що? ― першою приходить у себе Сара. Її холодний підхід та внутрішній стержень мені імпонує, і я хитро дивлюсь з-під вій на служницю.

― Давайте просто їх розчешемо і якось закрутимо на потилиці. А кілька локонів можна пустити на плече. І, Мері, збризни їх водою, тоді самі локони стануть акуратними, а я перестану нагадувати кульбабку. Взагалі, після миття спробуймо не розчісувати. Хай висихають так. Промокнемо шовковою тканиною. От побачите, вони стануть гарними.

Служниці дивляться на мене, наче маю дві голови.

― Прочитала, ― розводжу руками. Не казати ж їм, що маючи на Землі теж кучері давно користуюсь “кучерявим методом” й розчісую волосся до миття, а  не після. Звичайно, тут немає фена, пінки для фіксації й бальзаму. Але, впевнена, вийде теж непогано. Бо зараз я дійсно схожа на кульбабу.

Мері трохи вагаючись, все ж береться виконувати. Сара знаходить у шафі шовковий палантин.

― Це згодиться для витирання, ― показує шмат тканини, киваю й з задоволенням дивлюсь, як пухнасте волосся завивається у тугі спіральки.

― А тепер ось так, ― забираю палантин й починаю акуратно промокати кожну пружинку. ― Тоді не руйнується локон.

Загалом, коли всі приготування завершуються, те що бачу в дзеркалі не те щоб влаштовує, не викликає жаху. А зачіскою взагалі залишаюсь задоволена. Високий пучок додає стрункості усій фігурі, а кучерики — кокетливості. Вів’єн й справді дуже мила, упевнена, я ще буду красунею. Тільки треба підібрати власний стиль, та підкреслити переваги. 

А тепер цікаво, як маман відреагує на моє самоуправство.

У холі уже чекають зібрані сестри. Вони й справді неймовірно гарненькі у своїх бальних сукнях. Й схожі одна на одну, наче двійнята. Вперше задумуюсь, а по скільки нам всім років. Виглядаємо як ровесниці. Але у кого таке спитаєш, не викликаючи підозр?

Гортензія нервово мне білосніжне віяло в руках й кусає губи. Бентежиться. Вона більш невпевнена в собі, залежить від думки Селести. Ніжна бузкова сукня їй надзвичайно до лиця, й неймовірно гарно відтіняє колір очей. Вони теж здаються бузковими, й від цього ще більш загадковими. 

На Селесті ― зелена, яскрава. Волосся завите та перекинуте на груди, ще більше блистить золотавим відтінком, ніж за звичай, вигідно підкреслене вдалим вибором кольору вбрання. 

Ну і я ― поросятко в мереживі. 

― Ох, ти пудру забула. Мерщій біжи нагору, поки маман не побачила! ― першою помічає мою зачіску Гортензія.

― Не забула. Просто не хочу, ― спокійно відповідаю.

― Вів'єн, ти що надумала? ― підключається до розмови Селеста, шипить роздратовано. ― Як без пудри? З таким волоссям! 

― З яким таким? ― невинно дивлюсь їй у вічі.

Вона боязливо оглядається й нахиляється до мене, наче секрет готується розповісти.

― Рудим… ― шепоче, ніби я не бачила себе у дзеркалі.

― І?

― Руде за звичай у… у… ― кидає безпомічний погляд на Гортензію.

Але та стоїть бурякова, наче й не дихає.

― У дівчат… у леді… у домі терпимості… ― останнє слово промовляє одними губами. Майже не чутно.

Тепер і її щоки палають.

― От прямо по кольору обирають?

Ледь не сміюсь у  голос. Ну що за дурниці!

― Просто у рудоволосих дуже палка натура, ― кусає губи. ― Не виходять з них вірні дружини.