Розділ 6

― Ти неймовірно безвідповідальне дитя, Вів’єн! ― з порогу починає соромити. ― Усі з ніг збились, шукаючи тебе. Стількох людей відірвали від роботи й власних справ. Знову намагаєшся до себе увагу привернути?

Щоки спалахують. Стає соромно, що такі особисті речі обговорюються при сторонніх. Трішки за себе соромно, але більше за леді Роуз. Зі сторони це виглядає жахливо. Можливо, якби я була дійсно Вів, цього б не помітила, докоряла б тільки собі, й винуватила у всьому. Але присутність в чужому тілі дозволяє поглянути  на ситуацію зі сторони. Й оцінити об’єктивно.

Навіть Гортензія червоніє. Селеста відвертається до вікна.

― У кімнаті не пробували глянути? ― говорю точно те саме, що і сестрі.

Леді Роуз явно не очікує такої зухвалої відповіді. На мить замовкає, відкриває рота й не може підібрати слів.

― А якби ви взагалі попередили про примірку, то я б сама підійшла у потрібний час. Але ж ніхто з вас не сказав, що ми очікуємо мадам Жельбен! То як я мала здогадатись? Мені потрібно було сидіти усі ці дні в кімнаті, наче цуценяті, й боятись вийти за межі?

― Та куди ти можеш піти! Ми не подумали, що з запаленням тобі в голову прийде вештатись по дому, ― обурюється маман.

― Ось бачите, ви не подумали, але підвищуєте голос чомусь на мене… — дивлюсь з холодним виразом обличчя. У мене є з кого копіювати подібну незворушність.

Маман лише очима кліпає. Не знає, що сказати.

― Перейдімо до сукні, — врешті наважується перервати наш палкий діалог мадам Жельбен.

Вона, потрібно зазначити, ні на мить не втрачала професійного такту, наче й не чула цього бридкого скандалу. І я була їй за це дуже вдячна. 

Одна з помічниць протягує рожеву сукню, і мадам Жельбен та маман заходяться мене в неї талувати. 

― Ви без корсета? ― перша здивована фраза, яку чую.

― Так, лікар заборонив, — пихчу, просовуючи голову у комір. — Поки не одужаю повністю.

― Що ж не проблема, — бурмоче модистка, стягуючи униз тісний ліф. — Ви, бачу, трохи схудли, тому розпускати доведеться небагато, шнурівка все підкорегує.

Поруч незадоволено пихтить леді Роуз. Та більше не зачіпає.

― Виріз аж занадто відвертий, ― підтягую край сукні.

Набагато відвертіший від тих, до яких я звикла. Навіть на Землі я б навряд чи вдягнула футболку чи майку з таким. Здається, що він ще трохи й спаде та оголить все до пупа.

― Вів, це так потрібно, ― тихо шипить мамам. Й ляскає по моїй долоні.

― Потрібно, щоб всі на груди витріщались? — обурено повертаюсь до неї.

Ну як можна пристосуватись до такого суспільства, коли тебе оцінюють не за власні досягнення, особисті чесноти, плоди кропіткої праці, а за те, чим наділила природа... або чого позбавила.

― Але ж вам треба якось чоловіка спіймати у сіті... — підключається мадам Жельбен.

― Не грудьми! ― роздратовано вигукую й знову намагаюсь трохи підтягти сукню.

― Вів, — уже не шипить, гарчить маман.

― Ми можемо ще сюди додати оборку з мережива. Так навіть кокетливіше, — пропонує модистка.

― Не треба! — вигукує леді Роуз.

І я, майже одночасно з нею:

― Додавайте!

Ми міряємось поглядами.

― І мереживо зробіть біле, — твердо додаю, не відводячи очей. — Чисто біле, щоб хоч якось врівноважити цей поросячий відтінок!

― Вів! ― вигукує.

― А що не правда? — примружуюсь, схиляю голову набік.

― Тобі потрібно носити яскраві кольори, — трохи нахиляється до мене. — Щоб хоч якось відвернути увагу від своїх недоліків.

Останні слова шепоче крізь зуби. Тихо, щоб почула тільки я. Соромиться “не такої” доньки.

― Мені здається, що це не допомагає, ― хитаю головою. ― Наступну сукню, куди б ми не направлялись з візитом, я бажаю обрати сама. Кольори, фасон і все решта. Ця остання обрана вами, яку я одягаю!

Ніздрі леді Роуз роздуваються у гніві. Вона мовчить. Я теж мовчу. Не поступлюсь ні на грам. От що вона мені зробить? Поб'є, в кімнаті зачинить? Їй потрібно видати мене заміж, а заміж видають тільки доглянутий товар. Навряд чи посміє пошкодити "упаковку".

― Переходимо до весільної сукні, ― врешті наказує. Відводить очі.

А я радію маленькій перемозі.

― І на рахунок весільної, ― хитро мружусь, уже передчуваючи новий сплеск гніву. ― Можете сміливо її викидати. Чи віддати нужденним. Моя думка ніскілечки не змінилась, за Спайка не піду!

Маман насуплюється. Губи біліють від люті.

А я відчуваю — якщо вона знову розпочне скандал, просто не стримаюсь, вибухну як граната, й тоді дістанеться всім. За грудиною починає тривожно поколювати…

― Весілля буде! ― крізь зуби повідомляє маман. Ледве гнів стримує.

Але я вже звикла. Це перші рази мені, яка від батьків не те що грубого слова не чула, на мене навіть голос не підвищували, здалась жахливою така поведінка. Зараз мої нерви більш ніж загартовані.

Гортензія схлипує. Селеста щось гнівно бормоче. Я вичавлюю посмішку.

― Не найближчим часом, і точно не з лордом Спайком.

Чому б і ні. Все ж колись я може й зустріну людину, яка стане мені другом, буде цінувати не за глибокі вирізи й пишні груди, й любитиме мене такою, як є. Але це точно не Джеффрі, який готовий продатись з потрохами заради грошей. 

― У твоєму випадку, ― глибоко дихає маман. Намагається стримати емоції. ― Вибирати не доводиться. За стільки часу лише Джефрі виявив бажання взяти тебе заміж. Ти з кожним роком не молодієш, Вів’єн. Єдині твої переваги: здоров’я, щоб народити чоловіку багато синів, та придане.

А я вже заспокоююсь, несподівано розумію, що її дратує більше ось така стримана посмішка, врівноважений тон, чіткі заперечення без грама емоцій. Тільки в грудях пече, і я мимовільно потираю місце під грудиною.

― А якщо дочок? ― несподівано запитую.

Питання збиває маман з пантелику.

― Що дочок? — лупає очима.

― Якщо дочок народжу? Уже буду непотрібна?