Розділ 5

Я встигаю закрити обличчя руками. Чомусь здається, що нитки обов’язково мають обпекти, настільки вони блискучі та іскристі. Проте, на диво болю не завдають. Але линуть до шкіри та волосся, наче клей.

― Це що за бридота? ― розриваю тенета та гидливо трясу рукою.

― Моя розробка. Мухоловка, ― відповідає голос. Проте його володаря я не бачу.

― По твоєму я схожа на муху, — ошелешено кліпаю очима. — Як мінімум, дитя, тобі варто було б прочитати розділ зоології, де йдеться про масу комах.

― Дитя? Вів, ти чого?

Раптом прямо переді мною починає мерехтіти повітря, й буквально на очах з'являється хлопчача постать.

Упс, ледь не ляскаю по лобі долонею. Прокол... Ще й який... Треба терміново викручуватись...

― А хто ж ти, якщо такі витівки влаштовуєш? ― задираю підборіддя. Думки по головну жабу в болоті знову допомагають набути зверхнього вигляду.

― Я твій лорд! Спадкоємець Роузхолу — й собі дере носа. Смішний...

― Не думала, що задача лордів, нападати на беззахисних дівчат, ― хитаю головою й міряю його суворим поглядом. 

Симпатичний хлопчисько, рудий й кучерявий, як і сама Вів. Років дев'яти, не більше. Трохи старший за Любомирчика і Любаву. Ті теж люблять пустувати, маленькі пройдисвіти. 

Від згадки про близняток щемить серце. Як вони там, без старшої сестрички? Хто їх з садочка забирає, на підготовку водить... Їм в школу уже восени… Мабуть, Зоряна… чи мама з роботи відпрошуються.

― Ти не плачеш? ― вириває зі спогадів здивований голос.

― Плачу? ― дивлюсь на нього. ― А маю?

Насуплююсь, намагаючись зрозуміти — це він думки мої читає, чи емоції. Хто тих магів знає, на що вони здатні...

― Ну... — тягне. — Ти завжди ревіла, коли я жартував з тебе…  

― Ти хотів сказати, знущався, — грізно зводжу брови. В душі відчуваю неймовірне полегшення, що здогадки не підтвердились... Він геть не про моє друге життя...

― Я не робив нічого поганого, — судомно хитає головою й лупає чесними оченятами.

― Справді?

Хлоп'я відводить погляд.

― А якщо я тебе візьму за вухо й трохи потягаю у виховних, звісно, цілях, то теж нічого поганого не зроблю?

― Ти не маєш права, — обурення миттєво спалахує в горіхових очах. — Я твій лорд!

― Маю, поки ти мені навіть до пахви не дістаєш.

А сама думаю... Мій лорд... та лорд Роуз. Мабуть, син, наймолодший, а отже мій брат. Зі смертю лорда Роуза титул мав перейти до хлопчика. Розмазують, мабуть, хлоп'я, трусяться над ним, ледь не в дупцю дують спадкоємцю.

Схрещую пальці на руках і закінчую:

― І право у мене найбільш святе, як у старшої сестри, ― тицяю пальцем в небо.

Заперечення не слідує. Хлопчик набундючується, складає руки на грудях. А я заходжусь виплутуватись з цих липучих тенет.

Врешті здаюсь і дивлюсь на дитя

― Забери це!

― А що мені за це буде? ― хитро примружується.

Малий, схоже, далеко піде...

― А що ти хочеш?

Хлопчик задумується, проходиться поглядом по кімнаті.

― Напиши за мене доповідь по географії.

― Е-е-е ні, малий, так діло не піде, — заперечливо хитаю головою. — Уроки ти мусиш вчити. Сам кажеш ― лорд. Де це є таке, щоб лорд був невігласом?

― Інші й половини не знають! Для них лише полювання важливе та карти! 

― Ти не інші. Ти Роуз! ― суплюсь.

Ох, які ж знайомі думки. Діти є діти у будь-якому світі. Вчитись не хочуть, відповідальності не хочуть... А от права як у дорослих ще й як…

В цей момент я особливо сильно шарпаю нитку, що міцно обплутала зап'ястя. Чується тихий ляскіт і вона ні з того ні з сього починає швиденько змотуватись у невеличкий клубок, наче блискуча рулетка. Я не встигаю й оком змигнути, як сяйнистий кубочок, змотавшись, на секунду зависає в повітрі й з тим самим ляскотом зникає

― Як ти це зробила? ― шепоче хлопчик.

― Не знаю, ― відповідаю точно таким самим ошелешеним поглядом. ― А що, я не могла це зробити? Ти ж начаклував, а я розвіяла..

― Але ти дівчинка, Вів! — вигук пронизує таке справедливе обурення, що я на секунду зависаю. Зовсім не розумію, до чого тут моя стать.

― І? ― продовжую далі лупати очима, як баран на нові ворота. Якщо навіть припустити, що для дівчат це неможливо, то як же мене Сара лікувала.

― Вів, ти що! Мама з глузду з’їде, коли дізнається! Нас чекає скандал!

Паніка дитини передається й мені. Раптом стає боляче в грудях. ніби знов повернулось запалення. Щось тисне й пульсує за грудиною, ніби б'ється пульс.

― Малий! ― виривається. Не знаю, як звати брата Вів, це звернення вважаю цілком прийнятним. Хочу розпитати, в чому ж таки річ. Та замовкаю на останніх складах. Якщо таке відомо дитині, то Вів, справжній Вів, й подавно. Що ж робити?

― Не малий. Лорд Роуз! — на щастя у своїй дитячій пихатості хлопчик й не помічає моєї запинки.

― Тато лорд Роуз. Поки... для мене. А ти малий, — викручуюсь.

― Тоді вже краще Вільям...

Чудово — подумки, задоволено потираю лапки.

― Тоді не говори мамі, ― зиркаю на нього. — Про те, що трапилось... 

Він вагається, закушує губу, морщить кирпатий ніс.

― А я не розповім, що ти замість уроків бавишся з різними закляттями. І... допоможу з рефератом, так уже й бути...

― Це не вдасться довго приховувати. Я ж знаю, як чари рвуться мимоволі, — хитає головою. В горіхових очах збентеження та маленький грам співчуття.

― Будемо приховувати, скільки зможемо, — вирішую. Й мимоволі додаю. — Сама здивована, чесно кажучи...

― Давно це в тебе?

― Та ось щойно... — промовляю розгублено.

― Щойно, прям зараз? — не вірить.

Я підтискаю губи, відводжу погляд. Довіритись дитині нерозумно, але хіба маю вибір? Він і так став свідком тієї чудасії. Довідатися б, чого для мене магія заборонена, а для Сари ні. Схоже про це знають усі… усі окрім мене. Розпитувати Вільяма буде занадто підозріло...