Розділ 4

Я не помічаю, коли поринаю у сон, а сестри виходять. Підозрюю, що в моїй раптовій сонливості винен містер Ллойд. Але ні краплі не ображаюсь. Відпочити змученому подіями та хвилюваннями організму варто. 

Будить мене трохи згодом Сара, коли приносить вечерю. З задоволенням з'їдаю смачний суп, грінки з малиновим джемом та випиваю чай і знову вмощуюсь у ліжку. І на цей раз сплю вже до самісінького ранку, який розпочинається з приходу Мері.

― Доброго ранку, ― щебече вона та відкриває важкі гардини. Запускає в кімнату яскраве сонце. Штовхає стулки, даючи доступ свіжому ранковому повітрю.

― Містер Ллойд рекомендував частіше провітрювати кімнату, ― з ледь помітною винуватою посмішкою говорить вона.

― Доброго ранку, Мері, ― тру заспані очі. Хоч почуваюсь відпочилою, але поки свідомість затягнута ще маренням сновидінь. Геть не пам’ятаю що саме снилось, таке відчуття, щось дуже важливе. ― Я тільки за. Свіже повітря поставить на ноги кого завгодно.

Затуляю долонею рота та широко позіхаю.

Мері розтягує губи в ще ширшій посмішці. От якби на власні вуха не чула, що вона мене жабою обізвала, однозначно відчула б симпатією.

― Сніданок вам принесуть за хвилину, леді Вів’єн. Його готують. Довелось Френку з самісінького ранечку за деякими продуктами бігти на ринок. Але містер Ллойд наполіг, і ваша матінка погодилась.

― Он як? ― здіймаю брови. Цікаво, що ж такого сказав лікар леді Роуз, що вона кинулась виконувати його накази. Може, що без лікування я охляну й буду ще менш приваблива на ринку наречених?

Мері допомагає підійнятись з ліжка, подає халат, супроводить у ванну кімнату та залишається стовбичити у дверях, поки вмиваюсь та чищу зуби. З готовністю подає нагрітий рушник та забирає вологий. А коли виходимо у спальню, на мене вже чекає Сара з обідом.

―  Доброго ранку, леді Вів’єн, ― присідає у кніксені й відсуває стілець.

А бути аристократкою не так вже й погано, думаю я. Якщо, звісно, поставити на місце знахабнілих родичів. Й щиро посміхаюсь у відповідь.

― Вітаю, Саро.

У грудях ще поболює і трохи паморочиться, але в цілому мій стан значно кращий ніж учора. Здається лікар Ллойд творить справжні дива.

Від цієї думки усміхаюсь ще ширше. Дива… Це ж треба. Не дива. Магія. У цьому світі вона, здається, на кожному кроці. Цікаво, нею всі володіють, чи лише обрані, аристократи, до прикладу. А може, кому як повезе...

Загалом, варто б було хоч щось дізнатися про світ в якому опинилась, раз у голові пусто, наче в макітрі. Раптом вдасться книгу якусь почитати, підручник… Я геть нічого не знаю, і почуваюся через це занадто вразливою, незахищеною. От спитає хтось назву країни, столицю, а я тільки очима лупатиму. Або ім’я короля, найвпливовіших аристократичних сімей. Прийом скоро, хто зна, про що розмовляє місцева молодь. Аби пригод не схопити на свої нижні дев’яносто… вірніше сто дев'яносто.

І саме в цю секунду мене пронизує справжнісінький жах. А що, як я читати не вмію. Взагалі, як я, власне, розумію, що мені говорять? Це ж не моя рідна мова, ні грама. Навіть не англійська, яку я худо-бідно учила в школі та універі, не польська, на факультатив з якої ходила у молодших класах. Слова геть незнайомі.

Бормочу кілька на пробу, вслухаюсь у звуки, пробую відчути, як вони формуються в роті. Й розумію ― нічого схожого у своєму житті не те що не вимовляла, навіть не чула.

― Перепрошую? ― запитально дивиться на мене Сара.

Махаю головою, відкидаючи з лоба докучливий кучер.

― То я до себе, Саро, ― винувато всміхаюсь.

А сама ледь не непритомнію від жаху. Що тепер робити? Потрібно терміново перевірити власні навички, поки біди не трапилось. Навряд чи пересічна аристократка може бути безграмотною.

Служниці зиркають здивовано. Доводиться відмерти й продовжити рухатись до невеличкого столика. Я ще не підозрюю, що на мене за ним чекає чергове випробування. Приладдя. Столове приладдя, яке я бачила лише в історичних фільмах. І від цього миттєво зникає апетит.

Хапаю чашку. Мері одразу ж плюхає туди кавовий напій, здобрює гарною порцією вершків і відступає. Морщу ніс. Терпіти не можу молочку. А Вів певно шанувала, раз служниця настільки чітко все виконує. Доводиться давитись замість улюбленої солодкої чорної кави нікчемною подобою та ще й розбавленою кислуватими вершками.

― Леді Вів'єн, містер Ллойд чітко сказав поснідати. Навіть якщо ви будете опиратись, ― вагомо промовляє Сара.

― Я пізніше поїм. Ще не встигла зголодніти, ― виправдовуюсь, сподіваючись, що коли залишусь наодинці, зможу поснідати не зважаючи на правила етикету.

Сара супиться.

― Він це також передбачив. І наказав мені слідкувати, щоб його розпорядження виконувалось на моїх очах.

― Але я дійсно не голодна, ― кліпаю очима. І в цей момент мій живіт видає гучне бурчання. Щоки опалює жаром. Сара супиться ще дужче.

А Мері з готовністю знімає кришку з таці. Перед носом опиняється повна тарілка сірувато-склизької вівсянки, тости, два яйця і гранат.

Лупаю очима.

― Це все мені?

― Лікар Ллойд сказав, що порція розрахована чітко по грамах на ваш організм. Дженні дуже старалась

― Гаразд, ― тягнусь до тарілки з кашею.

З вівсянкою наче не має бути проблем.  Я дуже сумніваюсь, що зможу проковтнути хоч трохи, але намагатимусь з усіх сил. Тим паче, що вівсянку можна їсти ложкою, а вона тут одна, якщо не рахувати чайну. Погано, що решта продуктів мені більше смакує, кашу на дух не переношу. Але, яйця їсти руками соромно. Певно їх якось по-іншому потрібно. Може як в тому старому мультику. Пару раз тато з мамою вмикали радянський по бременських музикантів. Там король постійно з тим яйцем носився, як з писаною торбою. У мультиплікаторів і сценаристів було специфічне почуття гумору.

Кілька ложок я таки з'їдаю. Навіть не кривлюсь. Правда доводиться запивати великими ковтками кави, яка теж додає специфічного смаку, але тарілка порожніє на половину.