Розділ 3

Вони стоять зовсім близько, майже поруч. І якби не розлогий кущ жасмину, то мене, тобто Вів'єн, відразу б побачили. І не говорили б так голосно. Взагалі б не говорили ці огидні речі. А жахлива правда так і зосталася таємницею.

― Ти жартуєш, Торнтон? ― тон, яким Джефрі промовляє ці слова, незнайомий. Зверхній. Їдкий. Ні грама почуттів. ―  Ти бачив її?

― Бачив…

Це продовження діалогу, початок я не чула, але щось підказує, що й того, що зараз скажуть, буде достатньо. Серце завмирає в поганому передчутті. Це ж про мене говорить Джефрі… Напевно про мене.

― То чому запитуєш? Чи сам накинув оком на мою товстунку? До речі, як тобі її сьогоднішня сукня. Присягаюсь, я щоразу, коли бачу її в черговому вбранні думаю, що гірше бути не може. Але, схоже, у моєї Вів талант підбирати найогидніші кольори. Таке враження, що вона зумисне купує ті, які ніхто не бажає брати.

― То чому не розірвеш заручини? Чому ти взагалі на це погодився, раз леді Вів'єн така потворна?

Мені теж дуже цікаво почути відповідь. Я ще можу зрозуміти шлюб по розрахунку, але для чого дійсно пудрити мізки й вдавати закоханого?

― Гроші, любий друже, ― зітхає. ― Таким, як ти цього не зрозуміти. Торнтони мають пряме відношення до королівської родини й статків не лічать.

― І Спайки б не лічили, ― спокійно відказує. ― Але хтось дуже полюбляє покер, Джеф.

― Я так знімаю напругу. Як ще розважитись джентльмену?

― Ти не намагався кудись вкласти? Я тобі пропонував. Два мої кораблі вже покинули береги Аквіланії. 

― Е-е-е ні, аристократу не личить займайсь роботою. Хай плебеї цим займаються. 

― Я не плебей...

― Ти герцог, Тор. А герцогу можна все, що не дозволено барону. Ти себе ніяк не зганьбиш. На твої заняття дивляться крізь пальці, мої оцінюють під лупою. Її матір пообіцяла мені закриття всіх боргів, якщо я зачарую Жабеня. Без магії. Це умова.

― Так не терпиться доньку з рук збути?

― Там щось з заповітом її небіжчика чоловіка. Вів його улюблениця була. Як знав старий Роуз, що світ передчасно покине. І якісь умови поставив любій дружиноньці. Інакше хто б таку почвару взяв заміж.

Горло стискає крижаною рукою. У Вів там, у спогадах. І у мене тут, на дивані. Я притискаю долоню до шиї, наче хочу розірвати невидимий зашморг. Хочу спинити ці жахливі спогади, її біль відчуваю, як свій. Але й знати що далі хочу. 

Сиджу нерухомо і витріщаюсь на Торнтона, і байдуже, як це виглядає зі сторони. А там, в голові Вів'єн робить необережний рух. Їй боляче і важко. Дурний корсет не дозволяє вдихнути на повну, навіть схлипнути неможливо. І голова крутиться від голоду. Мати заборонила навіть маленький листок салату з'їсти.

Сльози виступають на очах, а серце розбивається на друзки. Вона вірила Джефрі. Дійсно вважала, що він кохає. І навіть коли заїкалась про свою недолугу фігуру, наречений запевняв, що вона ідеальна. А найкраще у Вів її добра та ніжна душа. І цілував так солодко, і пестив.

Ховатись більше немає сенсу. Виходжу з-за куща. Рука тягнеться до обручки. Вона тісно сидить на пальці. Я смикаю раз, другий, до болю рву, викручую, шкрябаючи ніжну шкіру.

― Вів, люба, ― Джеф змінюється в ту ж мить. Ще не знає, що я все чула. 

Це його "люба" ріже по живому. Після почутого звучить знущанням. Шарпаю обручку дужче, здається здираю зі шкірою.

― Що ти робиш, кохана? ― нарешті він все розуміє. 

― Я... розриваю... заручини, ― видушую хрипло. Каблучка нарешті знімається з пальця, і кидаю її в Джефрі.

Золотий обідок вдаряється прямо в те місце, де під ребрами ховається його жорстоке серце, а я розвертаюсь та біжу. І десь за горизонтом вже чується перший гуркіт грому. А тут, у вітальні, раптово вскакую на ноги, відчуваючи не тільки гнів, а й огиду до кожного з присутніх.

― Вів? ― за мною схоплюється і Джефрі.

Він знову не розуміє, що трапилось. Певно з того дня минуло чимало часу. Але для мене все здається свіжим і болючим, наче трапилось кілька хвилин назад. І хоч ниє не моє серце, серце Вів’єн, але мені так шкода її, що ледь не плачу. І лорда Спайка нагороджую таким гнівним поглядом, що диво, як він не падає замертво на цьому самому місці. 

Лорд Торнтон подається вперед, а Гортензія і Селеста ошелешено кліпають очима.

― Лорд Спайк, ― ледве стримуюсь, щоб говорити спокійно. ― Мені здається, ми з'ясували всі питання минулого разу. Чим заслужила сьогоднішній візит?

― Але Вів… ― обличчя Джефрі витягується. ― Леді Роуз запевнила…

― Очевидно, леді Роуз щось наплутала, ― підтискаю губи. 

Від емоцій дихання частішає. Корсет тисне нещадно. Я намагаюсь трохи заспокоїтись, робити менш глибокі вдихи, але все крутиться перед очима, пливе, і шлунок стискається від болю. Згадую, що нічогісінько не їла, відколи прокинулась. Мало того, ніхто і не пропонував. Зумисне, чи забули?

― Вів, ― тихо шипить Селеста. Погрозливо. Наче гадюка на весні.

Я кидаю на неї здивований погляд. Вона люто примружує очі й робить красномовний жест, який означає, що голови мені не зносити. Гортензія ледь не плаче.

Господи-боже, що ж це таке! Яка їм в біса різниця, чи прийму я пропозицію лорда Спайка. Навпаки ж краще ― побільшає женихів у цьому квітнику.

― Я уже… ― хочу сказати, вісімнадцять років Вів, але не знаю скільки самій Вів'єн, тому швиденько виправляюсь. ― Я уже багато років Вів.

― Хочеш старою дівою залишитись? Це останній твій шанс! ― ганьбить перед всіма розгнівана Селеста.

Задираю підборіддя. Пам’ятаю про горду жабу. 

― Знаєш, Селесто, є така відома мудрість. Древня. Дуже. Так ось, вона звучить так: «Ти краще будь голодним, аніж що-небудь їж, і краще будь один, ніж разом з ким попало!»

― Не чула такої, ― кліпає очима. Але сендвіч відкладає.

Краєм ока помічаю здивований погляд Торнотона. Ох, дідько! Омар Хаям тут навряд чи кому-небудь відомий. Чи не зашкодить мені згадка відомого східного філософа. Але тримаю моську незворушно. Раз вирішила грати гонорову, то треба до кінця триматись.