Розділ 2

Мені здається, що по кімнаті шугає різнобарвний нестримний вихор. Не очікувала від Шпали такої прудкості. Через кілька хвилин з’являється й друга служниця. Вбрана вона в точно таке ж сіре плаття, очіпок та фартух. Вона молодша за Шпалу, можливо навіть моя ровесниця, мила білявка з наївними широко розкритими круглими очима. Доволі симпатична, якби не довжелезний тонкий і трохи загнутий на кінчику ніс. Він наче з іншого обличчя прибіг, зовсім не в’яжеться з ляльковою зовнішністю білявки. 

Я підозріло дивлюсь на неї. Вона чи не вона обзивала мене жабою. Але, навіть коли дівчина розтуляє рота та щось говорить, впізнати не можу. 

― Біжи, випрасуй це і це, ― наказує Шпала, і Лялька, підхопивши сукні,  кидається з кімнати. Оберемок  різнобарвних шовкових тканин теліпається в її руках, як прапор Маврикію.

― Леді Вів'єн, ви ще тут, ― грізно зводить брови, побачивши, що я так і завмерла у ліжку серед купи ковдр і простирадл. ― Мерщій у ванну.

― Мерщій буде проблематично, ― хриплю.

Шпала підходить ближче, допомагає підвестись. Я відчуваю сухе, тверде плече під долонею та сильну руку, яка обхоплює мою талію.

― Вам потрібно привести себе до ладу. Перед нареченим варто показати, що ви здорова та повна сил.

― Не знаю, чи вдасться, ― щиро сумніваюсь.

― Краще б вдалось. Леді Роуз дала чіткі вказівки, ― з дивною інтонацією промовляє Шпала.

До ванни добираюсь з трудом. І це не дивлячись на допомогу. На лобі виступає піт, ноги підгинаються наче ватяні.

― Сідайте ось тут, ― допомагає “приземлитись” на краєчок ванни. А сама береться наповнювати її водою.

Від пару стає ще більш млосно. У грудях починає булькотіти кашель. Коли вода досягає половини балії, Шпала її вимикає та знявши з мене сорочку, обережно підтримує, поки я опускаюсь у теплу ванну.

Булькотіння стає сильнішим, волога пара підіймає його з глибин, і я заходжуся у нестерпному кашлі. Все тіло здригається, вода вихлюпується на підлогу у легенях наче пазурами дере. Як при таких обставинах служниця вмудрується мене намилювати мочалкою та змивати піну водою, залишається загадкою. 

Насправді мені десь у глибині душі соромно, що мене купають як малу дитину, бачать роздягненою. Але розумію, що для Вів’єн це звичні речі, тому мовчки підкоряюсь і не протестую. До того ж навряд чи в такому стані я здатна себе якісно вимити. А от коли у ванну кімнату без попередження залітає леді Роуз, інстинктивно прикриваю груди руками.

Вона гидливо оглядає мене та морщить носа.

― З цим можна щось зробити? ― поводить вказівним пальцем, коли я заходжусь у черговому кашлі. ― Саро! Хоч щось!

― Це може нашкодити леді Вів’єн, ― рівно відповідає. ― Я спиню кашель, але запорука одужання ― звільнення від мокрот. 

― Ой, нічого з нею не трапиться за кілька годин. Головне, щоб так потворно не гавкала при нареченому. Я сказала лорду Спайку що вона цілком здорова.

Сара киває, я обурююсь. Хто ж така ця леді Роуз. Опікунка, зла мачуха? Хто? Але не сперечаюсь. Розумію, що поки нічого вдіяти не можу. А там розберемось. Бути для цієї Роуз покірним телятком не збираюсь.

― Тепер ходімо вибирати сукню! ― командує вона і виходить.

А Сара подає руку, щоб я змогла підійнятись. Через кілька хвилин я вже стою у кімнаті, розпарена після ванни, у вогкому бавовняному халаті, та тремчу від холоду. Кашель знов рветься з гола.

― Сара! ― гримає Роуз.

Я прохально дивлюсь на служницю. Але та стискає губи й раптом притуляє гарячі долоні до грудей та чола. Мене пронизує тепло, і спазми зникають.

Ошелешено кліпаю очима. Коли леді Роуз вимагала позбутись мого кашлю, я гадала, що мені дадуть якісь ліки, але аж ніяк не мацання руками. Це що? Магія? Гіпноз?

Але мою розгубленість розвіює нове розпорядження.

― Мері! Неси сорочку та корсет! ― віддає наказ леді Роуз.

І в моєму животі поселяється холодок. Про корсети я читала, хоча вживу ні разу не бачила, й тим паче не приміряла. І знаю напевно, що нічого хорошого з них не матиму.

Поки леді Роуз вибирає з кількох, розкладених на ліжку, один-єдиний, який вдовольнить її прискіпливу душу, Сара знімає з мене халат, а Мері допомагає одягти тонку сорочечку та коротенькі шортики-панталончики. Білизна мені подобається, приємна до тіла й гарна. Я б і на Землі такий комплектик з задоволенням носила, чи спала б у ньому замість літньої піжамки. Але коли леді Роуз повертається до мене з жорстким корсетом у руках, перехоплює подих. Я чудово пам’ятаю сцену з “Віднесених вітром” коли Скарлетт пакували в аналогічне знаряддя тортур, і щось мені стає страшно.

Злякано хитаю головою і відступаю на крок. А на губах леді Роуз з'являється кровожерлива посмішка.

― Нам пощастило, що ти захворіла Вів'єн! Завдяки запаленню легень тобі вдалось скинути кілька фунтів, і корсет Селести повинен налізти.

Ага, просто неймовірне щастя, ― подумки пирхаю. ― А якби померла, то вони б гулянку влаштували, так? І знову дивлюсь на корсет.

Й гадки не маю, хто така Селеста. Але судячи з його розміру, вона не більша за горобця. Я ще раз мигцем зиркаю на себе у дзеркало ― а ну ж мені мої форми примарились ― і знову на корсет. Форми були на місці. Тепер, у тоненькій білизні, я не нагадую снігову бабу, але й до горобця-Селести мені далеко.

― Ви, певно, жартуєте? ― зводжу одну брову й складаю руки на грудях. ― Мені він налізе лише на одну ногу, й то застрягне десь в районі стегна.

Тихенько, за лівим плечем пихає Мері. Губи Сари злегка здригаються.

― Не смій перечити! Якби твій покійний, хай земля йому буде пухом, батько, лорд Роуз, разом з тією гидкою кухаркою Дженні не балував тебе, ти була б нормальна. А так терпи! ― біліє від гніву.

Те що в мене був хороший батько, трохи втішає. Я вже було подумала, що бідолашна Вів’єн одна однісінька серед цих зміюк. Схоже, вони й позривались з ланцюгів коли помер добрий лорд Роуз.

― Ми його одягнемо. Я тобі обіцяю, ― хижо виблискує білосніжними рівненькими зубами леді Роуз. С злякано ковтаю грудку в горлі, і тортури починаються.