Розділ 1

― Скільки можна! ― шепоче юний дівчачий голос. Сердито і роздратовано. Шелестить чимось. 

У голові шумить, болить горло, наче його ріжуть гострими ножами, а тихий шепіт над вухом здається гучним, наче церковний дзвін.

― Помовч, Мері! ― трохи голосніше та твердіше шикає інший голос. Старший. Серйозніший. Від нього мурашки й дике серцебиття. ― Як почує леді Роуз, матимеш проблеми.

― Ой, облиш Саро. Вона сама буде рада здихатись її. Тільки родину ганьбить. Це при таких-то сестрах. Прекрасних, наче літній ранок, добрих та привітних. А ця вічно похмура, насуплена, мовчазна. І страшна, наче жаба.

На цих словах не витримую і повільно розплющую очі. Дуже цікаво подивитись на безсоромних пліткарок. Сумніваюсь, що їх слова стосуються мене. Друзі та знайомі навпаки завжди хвалять за легкий, смішливий характер, оптимізм та енергійність. І, до речі, що за леді Роуз? 

Повіки не слухаються, важкі, наче свинцем налиті. 

Поряд злякано гикають. Щось брязкає, ляскає дверна стулка об одвірок.

Я нарешті фокусую погляд на пліткарках. Вірніше одній. Високій, худій та манірній. У чорному очіпку та фартуху, в сірій непоказній сукні. Певно це та, що осмикувала балакуху.

― Леді Вів’єн, ― нахиляється вона, поправляє подушку під головою. І я розумію, що не помилилась. Голос дійсно належить тій, обережній.

― Пити! ― тихо прошу. Губи відразу ріже від болю. Облизую їх сухим язиком і відчуваю як вони потріскались. 

Зараз мені байдуже, що я ні разу не Вів’єн, цих людей бачу вперше та не розумію де опинилась. Найголовніше ― втамувати шалену спрагу.

До губ притуляється холодна порцеляна витонченої чашки. Роблю кілька жадібних ковтків, кривлюсь від болю. Ковтати важко, просто  нестерпно.

― Як ви почуваєтесь, леді Вів’єн?

Обтираю рукавом вологі губи. Здивовано дивлюсь на мереживо старомодної сорочки. Де моя улюблена піжама? М’яка та тепла, що нагадує про дім, а на грудях весело посміхається порося Пухлик з улюбленого мультфільму. Здивовано роззираюсь.

Кімната зовсім не схожа на лікарняну палату, в якій я провела останні пів року.

 Жінка дивиться стурбовано, чекає на відповідь.

― Д-д-добре… ― тягну здивовано. 

Щоправда, більше хочеться запитати, хто вона така і де я в дідька опинилась. Але наче щось стримує, примушує прикусити язика.

― Все ж раджу лягти у ліжко, леді, ― стискає губи жінка, невдоволено хмуриться. ― Лихоманка може повернутись. Вам варто поберегти свої сили.

Я покірно опускаю голову на подушку. Думки крутяться наче в  шаленому колесі. Що трапилось? Може це сон такий. Навіяний ліками, які ввела медсестра. Новий препарат мав полегшити біль та зняти нудотні спазми у м’язах та кістках.

 ― Покликати леді Роуз?

Хитаю головою. Навіть не знаючи хто це, волію поки її не бачити. Навіть у маренні варто уникати осіб, які хочуть тебе здихатись.

Але двері раптово розчиняються, голосно гупають об стіну. Я ошелешено кліпаю очима, манірна шпала здригається. А в кімнату важким кроком заходить висока, елегантна жінка. Її біляве волосся зібране в високу зачіску, з якої стирчить ядучо-зелене перо, шию обвиває нитка перлин. А сукня сидить наче влита. Й мені здається, що її талію можна обхопити двома пальцями.

― Як ти могла, Вів’єн! ― прямо з порогу накидається вона. ― Як ти могла настільки нас підвести! Захворіти у самий розпал сезону й ледь не померти від запалення! Тепер всі вважатимуть, що твої сестри слабкі й кволі, і їх ніхто не візьме заміж! Невже так складно було трохи потерпіти? Заради них!

Застигаю від несподіванки та тільки й можу, що відкривати й закривати рота в німому ошелешені. З горла не виходить вичавити ні звука. Це мені щойно прилетів докір, за те що невчасно захворіла?

― Не думала, що ти настільки егоїстична і так прагнутимеш уваги. Заздрість затьмарила рештки твого розуму!

― Я… я… ― намагаюсь хоч щось сказати у своє виправдання.

Але це ще більше гнівить пихату мадам.

― Проте, якщо хочеш знати, то лорд Спайк двічі питав за твоє здоров’я. Схоже, заручини все ж відбудуться. Ти ж до завтра станеш на ноги? Іншої відповіді я не прийму!

Я киваю, все ще здивовано кліпаючи очима. Ну дуже правдоподібне марення.

Коли за леді Роуз закриваються двері, відчуваю неймовірне полегшення. Наче щось тиснуло на груди, а тепер припинило. Неймовірно зарозуміла та жорстка особа. Як тільки в мою голову міг закрастись подібний образ. В житті я не стикалась з такими індивідуумами.

― Відпочивайте леді Вів’єн, ― бажає манірна шпала і теж виходить. 

Тихенько зітхаю. Почуваюсь й справді дуже змученою, наче довгий час горіла у лихоманці, а зараз нарешті температура знизилась. Може дійсно підійнялась уві сні? 

Тому слухняно заплющую очі. Можливо, таким чином вдасться вивільнитись з цього химерного кошмару. Щипати себе за руку немає жодного сенсу, біль я відчуваю навіть коли сплю. На жаль, забутись не виходить навіть у країні Морфея.

Проте сон не приходить. Натомість перед очима майорять картинки, ніби спогади. Але такі яскраві, гарячкові. Лікарняна палата, нестерпний біль і голос. Дивний, глухий, наче через трубу гукають.

― Угода укладена! ― сповіщає він. ― У тебе нове життя й нове тіло…але …

Я рвучко розплющую очі. Що “але” почути не вдається. Уже наплювавши на хворобливі кістки та м’язи, щипаю себе нещадно за передпліччя і навіть литки та стегна. Болить… Та не сильно. Не порівняти з тим, як пожирає саркома. 

У горлі пересихає, серце калатає. Це не може бути правдою. Це марення, маячня. Але чомусь в глибині душі розумію ― все так і є. Я уже не Вишня, земна дівчинка, хвора на саркому Юінга, я Вів'єн. Та хто така ця Вів'єн, і які умови були для того, щоб я опинилась у її тілі, залишається загадкою.

На жаль мої мізки не варять від слова “зовсім”, опираються будь-якій розумовій діяльності. Я чітко пам’ятаю своє земне життя. Що мені вісімнадцять, я студентка другого курсу психологічного факультету, яка обожнює туристичні походи, подорожі й має чудову сім'ю та безліч друзів. Вірніше мала, допоки хвороба не загнала мене в лікарняні палати на довгих шість місяців. Я боролась як стійкий олов’яний солдатик ― так називав мене тато ― але саркома виявилась сильніша. І серце краялось, коли бачила сумні очі батьків, сестричок та брата.