Глава 3.

Сон довго не приходив. Дівчина рахувала овець, слонів, мавпенят, згадала всі віршики та пісеньки, які в дитинстві вчила на пам'ять і нарешті заснула.

Їй снились скелети, які водили навколо неї хороводи. Вони співали пісеньку про маленького котика Бінкі, який заліз високо на дерево і тепер не міг з нього злізти.

З дивного сну мене вивів стук. Схоже, що день скінчився і Арфрост,  як і обіцяв, прийшов розбудити дівчину.

– Вів'єн, прокидайся. На дворі вечоріє, самий час збиратись на навчання, – весело щебетав комендант.

Вона ж ледве розплющила очі і  тепер дивилась на його кістляву особу без особливої радості.

– Вечір добрий... – пробурмотіла вона, ховаючись з головою під ковдру.

– Коли ти так говориш, то абсолютно точно нагадуєш середньостатистичного некроманта. Що ж, мушу відкланятись, робота є робота.

Ще кілька хвилин Вів’єн ліниво валялась під теплою ковдрою збираючись з силами. Її  трішки трусило від думки, що зараз їй доведеться бродити темними нічними коридорами академії у супроводі абсолютно незнайомих  людей. Ще більше змушувало перейматись те, що це були некроманти.

Вів’єн прошаркала в сторону ванної кімнати і привела в порядок свою зачіску. Змінила зручну  піжаму на форму  і в'яло усміхнувшись відображенню в дзеркалі побрела в сторону виходу.

В коридорі на неї очікував сюрприз...  По  ньому бродили адепти. Хтось пересувався в гордій самотності, хтось невеличкими групками. Вони здавалось не помічали її присутності та і дівчина вирішила не випробовувати долю і швиденько побігла на вихід.

Оскільки на дворі осінь була рання, то ночі ще були теплими, тож вона вирішила не брати куртку. В цілому форма була хорошою. Штани з цупкої тканини, сорочка на шнурівці з широкими рукавами. І добротна шкіряна куртка, яку дівчина сьогодні залишила в кімнаті. 

– Тобі неймовірно личить форма. Та навіть її буденність, в жодному разі, не псує твоєї краси. – Арфрост  підійшов до неї і простягнув конверт.

– Дякую, – промовила вона, тулячи конверт до грудей.

– Удачі тобі, Вів'єн.

– Спасибі. Але я не знаю куди мені йти, – змушена була визнати вона.

– Оу... Зачекай.

Комендант знову підійшов до вікна і тричі постукав по підвіконнику. Коли чорний ворон сів на вікні Арфрост повернувся до неї і сказав:

– Довірся Вінсенту, він допоможе тобі сьогодні.

Вів’єн нічого не лишалось, окрім як коротко кивнути в знак подяки і вийти на вулицю.

На територію академії повільно опустились сутінки, в траві співав цвіркун, десь ухнула  сова. Ворон здійнявся в повітря і полетів в сторону навчального корпусу. Я мовчки рушила за ним, ховаючи лист у сумку з книгами.

Навчання некромантів відбувалось по тих же принципах, що і на інших спеціалізаціях – теорія та практика. Одне заняття в загальному тривало три години з п’ятнадцяти хвилинною перервою посередині.

В середньому, в день було по чотири заняття з годиною вільного часу після перших двох занять. Зазвичай, в цей час інші адепти обідали, що робили некроманти вона не знала.

Можливо некромантів вважали асоціальними саме через такий спосіб навчання? Потрібно буде довідатись про це більше. 

Так у мовчазних роздумах дівчина опинилась на вході в навчальний корпус. Вінсент сидів на одному з перил крутих сходів і щойно вона ступила на першу сходинку, ворон знявся в повітря і обережно залетів всередину. 

Вів’єн нерішуче зробила крок у погано освітлений коридор академії. Ворон повільно летів прямо по коридору, а  потім різко пустився в піке і зник. Як виявилось, Вінсент спустився поверхом нижче. 

Вона невдоволено повела плечами і все ж, повільно спустилась сходами вниз. Вузький коридор пахнув сирістю і цвіллю. Дівчина повільно йшла вслід за вороном, який схоже, орієнтувався на території академії наче риба в воді.

За крок перед нею, з диким писком, пробігла товстенна миша. Ні, мишей вона не боялась. Чомусь, була впевнена, що вони найменша проблема з якою вона зіштовхнеться у цих навчальних катакомбах.

Вінсент кружляв в кінці коридору, схоже, що вони нарешті дістались цілі.

– Дякую, Вінсент, я  б без тебе не впоралась. 

Її слова ехом рознеслись по коридору. Ворон каркнув і опустився їй на плече. Вона трішки поморщилась, коли гострі пазурі впились через сорочку в шкіру, та за присутність Вінсента  була навіть вдячна.

З кімнати доносились тихі голоси, а значить одногрупники вже прийшли на заняття. Схоже, що некроманти були вельми пунктуальними  особами.

В аудиторії стояли декілька столів за якими сиділи адепти. Викладача на місці не було і тому вони активно користувались можливістю познайомитись один з одним. Якби не  готичний стиль в якому були витримані їх образи, зараз вони абсолютно нагадували звичайних хлопців.

– Значить чутки, все таки виявились правдою, – сказав один з адептів, обернувшись обличчям до входу.

Він сидів найближче до дверей. Довге чорне волосся було вільно розпущене, зелені очі з цікавістю дивились на Вів’єн. На шиї в нього з під форми виглядало тату.