Глава 2.

Вночі дівчині погано спалось. З двору доносилось вовче завивання, глухо ухкала сова, кожного разу змушуючи її серце налякано зупинятись. З дитинства не любила темряву. Вів’єн лякали довгі тіні, здавалось з них до неї тягнуться пазуристі лапи монстрів. І хоч вона чудово розуміла, що це лише її фантазія та рятували дівчину лише нічники, один з яких вона все таки забула взяти з собою.

Зранку з відображення в дзеркалі їй привітно махали синці під очима, а це тільки перший день. Варто вигадати щось з освітленням вночі, інакше вона помре від перевтоми і недосипу. Хоча, якщо тут щоночі так шумно, то можна пояснити завдяки чому більшість некромантів такі бліді.

Вів’єн заплела ледь вологе волосся в тугу косу і перекинула через плече на спину. Звірившись з розкладом уроків, дівчина поспішно зібрала сумку і вирушила  на вулицю. В холі, там де і вчора сидів Арфрост. 

– Доброго ранку, – привіталась вона.

– Вів'єн, а чому ти не спиш? – здивовано запитав комендант.

– Сьогодні перші заняття, не хочу спізнюватись.

Гулкий сміх рознісся порожнім холом. Комендант реготів з неї, а вона не могла зрозуміти причину.

– Що не так?

– Ти не спізнишся, заняття не розпочнуться швидше, ніж сяде сонце. Особливість спеціалізації. Некроманти проводять заняття вночі, щоб у випадку невдало виконаного завдання не перелякати добру половину адептів з інших напрямків, – пояснив Арфрост.

Вів’єн захотілось розплакатись... Заняття які проводяться вночі були її особистим кошмаром. Вона любила поспати... Ні не просто любила, вона насолоджувалась кожною хвилиною проведеною  у  прекрасному царстві снів. Дівчина любила грітись під теплим сонечком, а виходить, що бачити їй його не доведеться. Схоже, що потрібно буде обирати між прогулянками вдень і сном...

– Невже в цьому світі зовсім немає справедливості? – питання було більше риторичним та Арфрост все ж вирішив на нього відповісти.

– Якби все в цьому світі відбувалось по справедливості, то ми з вами, юна леді, ніколи б не зустрілись.

– І що ж мені робити? 

– Йти в кімнату і спробувати заснути. Судячи з цих прекрасних синців під твоїми оченятами, ніч була безсонною. Нічого, ти скоро звикнеш до нового способу життя, – спробував підтримати її новий знайомий.

Та йти в кімнату їй зовсім не хотілось. І вона згадала, що на території академії в неї усе ж є рідна людина.

– Обов'язко піднімусь, та спершу в мене є важлива справа.

Випурхнувши  на вулицю Вів’єн з насолодою замилувалась сходом сонця. Росяниста трава вигравала під сонячними промінчиками, а доріжка вимощена камінням вела у такий яскравий світ, там – за межами гуртожитку некромантів.

Вона бігла з усіх ніг у напрямку світлої високої будівлі гуртожитку цілителів. Під вікнами рівним рядочком цвіли кущові троянди, їх ледь відчутний солодкуватий аромат розносився по подвір'ю.

З гуртожитку виходили поодинокі адепти. Одні спішили на ранкову пробіжку, інші в столову. Вона увійшла в середину в пошуках інформатора.

На м'якому диванчику, з чашкою ароматної кави, сиділа приємного виду жіночка. І хоч на перший погляд здавалось, що вона не звертає уваги на події навкруг, її очі  бігали по холу підмічаючи найменші деталі. 

– Щось шукаєте? – спитала вона. Голос її був глибоким, з легкою ноткою шепелявості, через що викликала асоціацію зі змією.

– Кайлі Мазіме.

– Дана адептка покинула приміщення гуртожитку близько десяти хвилин тому.

– Дякую. Чи не знаєте ви випадково куди вона прямувала?

– Поняття не маю, – жіночка зробила маленький ковточок кави, прицмокнувши губами, –  І буду мати до вас прохання, юна леді, більше не приходьте під довірену мені територію.

– Можу дізнатись чому? – здивовано спитала Вів’єн.

– Некромантам тут не місце. 

Слова комендантки стали для неї  ляпасом.  Мовчки вона  вийшла на вулицю і поплелась в сторону свого гуртожитку.

Комендантка була права... Як би гірко їй не було це визнавати, та їй більше не варто відвідувати Кайлі, принаймні в гуртожитку, де та мешкає. Їй не хотілось підірвати довіру та положення подруги серед майбутніх колег, а дружба  з нею – не найкращий цьому помічник.

Вона швидким рухом витерла з щоки одиноку сльозинку.

– Ти швидко повернулась, – почула вона голос Арфроста.

– Вирішила прислухатись до вашої поради і набратись сил, – якомога спокійніше сказала вона.

– Це правильно. Біжи відпочивай, ти знаєш де мене можна знайти, якщо щось буде потрібно.  

Вів’єн швидко вибігла по сходах і тремтячими руками відчинила кімнату. Вихопивши чистий лист паперу, швидко і розмашисто почала писати листа:

"Кайлі, я хотіла провідати тебе сьогодні і зрозуміла одну річ. На території академії нам краще не пересікатись, занадто багато нарікань це може викликати в твою адресу. Я  сподіваюсь, що ти не ображатимешся на мене. Чекатиму тебе у суботу  на нашому місці."

 Запакувавши лист у конверт я спустилась вниз – в хол.