Вступ

Я стояла біля воріт академії і намагалась опанувати себе. Сльози лились з моїх очей вже яку хвилину поспіль і я не могла зупинити їх.

-Та не так там і страшно. - намагалась підбадьорити мене Кайлі.

Кайлі була моєю найблищою подругою, а я з її слів її найбільшою проблемою. Воно і не дивно з нас двох лише мені завжди щастило знаходити собі пригоди на одне місце. Пощастило мені і цього разу...

-Легко тобі казати. Ти будеш вчитись з адекватними людьми, а я з цими... З цими...- вона навіть не знала як назвати їх.

-Ну що ти, некроманти також люди. Трошки дивні, але люди, а ти тепер одна з них. Вони приймуть тебе і полюблять. Тебе неможливо не любити.- Кайлі посміхнулась і обережно обняла мене.

-Вони не вміють любити. - знову заливаючись слізьми волала я.

Хотілось виплакати всю образу та злобу яку вона відчувала і яку стримувала протягом багатьох днів вдома. А як інакше? 

Нонсенс... У сім'ї де протягом десяти поколінь народжувались маги цілителі - некромант. Мама заливаючись слізьми, пила заспокійливі каплі. Цілими днями вона отримувала листи з співчуттями від рідних, друзів та близьких. Батько, скрегочучи зубами, відводив погляд. 

Її уникали, з нею не розмовляли, почали сторонитись. Будинок впав у якусь могильну тишу. І нічого б не змінилось, якби дізнавшись останні новини у столицю поспішно не повернулась Мередіт.

Мередіт Нелітом - передовий маг цілитель Ейліса, столиці Вістена. Неймовірно вродлива жінка, чарівна та поважна мадам, обожнювана тітонька та старша сестра мого батька. Мередіт швидко вправила батькам мізки і розповіла про далекого пращура некроманта, кров якого і проснулась в моїх жилах.

-Вів'єн, не драматизуй. У тебе все буде добре, я буду поруч. -Кайлі витерла мої мокрі щоки.

-Я знаю.

-Ти мене дивуєш. І де поділась моя запальна, вічно шукаючи пригоди і постійно потрапляючи у проблеми подруга? Хіба тобі не під силу це завдання? Ти що їх боїшся?  - тон у якому говорила Кайлі змусив Вів'єн обурено насупитися.

-Мені? Не під силу? Боюсь? Та хай вони мене бояться! Я ще покажу цим притрушеним.

-Впізнаю свою Вишеньку.- посміхнулась Кайлі.

Я була володаркою розкішної  гриви кольору спілої вишні. І ще в дитинстві з легкої подачі рідних отримала прізвисько Вишенька. Кайлі знала про це і часто жартувала  з мене добре знаючи як мене це злить.

-Ой, не починай.

-Навіть не намагалась. - усміхнулась подруга і рушила до будівлі академії.

Я розуміла, що щойно переступлю поріг академії шляху назад уже не буде. Що ж, так тому і бути...

"Факультет некромантії зустрічай свою нову королеву"-пронеслась в голові думка.