Вступ

Вів’єн стояла біля воріт академії і намагалась опанувати себе. Сльози лились з її очей вже яку хвилину поспіль і вона не могла зупинити їх.

– Та не так там і страшно, – намагалась підбадьорити дівчину Кайлі.

Кайлі була її найближчою подругою, а Вів’єн зі слів подруги – її найбільшою проблемою. Воно і не дивно, з них двох лише Вів’єн завжди щастило знаходити собі пригоди на одне місце. Пощастило дівчині і цього разу...

– Легко тобі казати. Ти будеш вчитись з адекватними людьми, а я з цими... З цими... – Вів’єн навіть не знала як назвати їх.

– Ну що ти, некроманти також люди. Трошки дивні, але люди, а ти тепер одна з них. Вони приймуть тебе і полюблять. Тебе неможливо не любити. – Кайлі посміхнулась і обережно обійняла дівчину.

– Вони не вміють любити, – знову заливаючись слізьми волала Вів’єн.

Хотілось виплакати всю образу та злобу яку вона відчувала і яку стримувала протягом багатьох днів вдома. А як інакше? 

Нонсенс... У сім'ї де протягом десяти поколінь народжувались маги-цілителі – некромант. Мама, заливаючись слізьми, пила заспокійливі каплі. Цілими днями вона отримувала листи з співчуттями від рідних, друзів та близьких. Батько, скрегочучи зубами, відводив погляд. 

Її уникали, з нею не розмовляли, почали сторонитись. Будинок впав у якусь могильну тишу. І нічого б не змінилось, якби дізнавшись останні новини у столицю поспішно не повернулась Мередіт.

Мередіт Нелітом – передовий маг-цілитель Ейліса, столиці Вістена. Неймовірно вродлива жінка, чарівна та поважна мадам, обожнювана тітонька та старша сестра батька Вів’єн. Мередіт швидко вправила батькам мізки і розповіла про далекого пращура некроманта, кров якого і прокинулась в її жилах.

– Вів'єн, не драматизуй. У тебе все буде добре, я буду поруч, – Кайлі витерла її мокрі щоки.

– Я знаю.

– Ти мене дивуєш. І де поділась моя запальна, вічно шукаюча пригоди і постійно потрапляюча у проблеми подруга? Хіба тобі не під силу це завдання? Ти що їх боїшся?  – Тон у якому говорила Кайлі змусив дівчину обурено насупитися.

– Мені? Не під силу? Боюсь? Та хай вони мене бояться! Я ще покажу цим притрушеним.

– Впізнаю свою Вишеньку, – посміхнулась Кайлі.

Вів’єн була володаркою розкішної  гриви кольору спілої вишні. І ще в дитинстві, з легкої подачі рідних, отримала прізвисько Вишенька. Кайлі знала про це і часто жартувала  з неї, добре знаючи, як дівчину це злить.

– Ой, не починай.

– Навіть не намагалась, – усміхнулась подруга і рушила до будівлі академії.

Вів’єн розуміла, що щойно переступить поріг академії, шляху назад уже не буде. Що ж, так тому і бути...

"Факультет некромантії зустрічай свою нову королеву" – пронеслась думка в голові.