18

Артем Дмитрович

«Докотився ти, Артеме Дмитровичу. Стоїш підслуховуєш розмову студентів. Що далі буде? Підглядатимеш за нею у щілину для ключів?» – подумки картав сам себе, тихенько завертаючи у бічний коридор, поки ніхто не помітив.

Та як би не хотів, не міг викинути з голови слова Вишні про сукню. Невже проблема дійсно тільки в цьому? Чи є щось більше? Можливо, хтось?

– Артеме Дмитровичу! – наздоганяв мене Гордій. – Я придумав!

Ще б не придумав, коли тобі прямим текстом сказали!

– Зайдемо до кабінету і там поговоримо, – кинув у відповідь я.

Ми якраз знаходились недалеко, а мені потрібен був час аби відкласти вбік свої емоції і згадати про викладацькі обов’язки.

Хлопець порівнявся зі мною і мовчки йшов поруч, зосереджено щось обмірковуючи.

Кілька хвилин, і ми вже сиділи за моїм столом.

– То що за ідея? – звернувся до Гордія. Головне зараз – не попастися на підслуховуванні.

– Та, їй точно сподобається. Але... – хлопець раптом почервонів і засоромився.

– Що «але»? – вимогливо глянув на нього. Звідкілясь у душі показали голову ревнощі. Я одразу спробував запхнути їх подалі.

– У мене не вистачить грошей, – зрештою видихнув студент.

«Не зловтішатися! Ти дорослий чоловік! А він лишень парубок! І полегшено не зітхати!», – відверто кажучи, навіть не знав, що у мене є ця темна сторона, коли я буду радіти, що мій студент не спроможний завоювати дівчину своєї мрії. Скажи мені хтось це ще місяць тому, я б навіть не посоромився ніс поправити за подібні припущення.

А тепер? Сиджу і борюся сам із собою.

– Не дивіться на мене так! Не можу ж я весь час у батьків просити! А стипендія замала, я й так майже всю її на квіти витратив. Наступна буде лише після свята, – почав виправдовуватися хлопець.

Вочевидь він неправильно трактував мій злий погляд. І добре, бо якби дізнався правду, хтозна, чим би це обернулося. В першу чергу для Вишні. На жаль, у сучасному суспільстві все ще звинувачують жінок за помисли чоловіків.

Тому треба зібратися і виконати свій обов’язок.

– Я тебе не звинувачую, сам був студентом і не мав ані гроша за душею, – заспокоїв хлопця.

– Чесно? А як ви... Тобто Вишня казала, у вас там офігенна хата, хороми цілі. Я думав, вам батьки допомагали... Невже викладачем бути так вигідно? – Гордій з недовірою глянув на мене.

Я стримав усмішку, та цікавість хлопця задовільнив:

– Мої батьки свого часу багато їздили з миротворчими місіями, при чому у дуже віддалені куточки світу. І завжди брали мене із собою. Жили на нових місцях ми досить довго, тому поки мої однолітки гралися в комп’ютерні ігри, я майже кожні рік-два мусив вивчати нову мову, аби розумітися з місцевими дітьми. При чому таку, яких в перекладачі в інтернеті навряд чи знайдеш. Тож, коли настав час заробляти самостійно, я володів унікальними знаннями, які високо оплачуються.

– І все? Просто вивчити кілька мов і вже багатий? – не вірив Гордій.

– Звичайно ні, – я знову стримав усмішку. – По-перше, треба розвивати свою фінансову грамотність. По-друге, треба вміти продати свої знання дорого. На базарі футболка коштує двісті гривень, в магазині така сама може і за тисячу продаватися. І її будуть купувати.

– То шо, в мене немає і шансу? Я не вивчав мови все дитинство, – нахмурив брови Гордій. – І на економічний факультет не поступав для тої грамотності. Тут хоча б з української граматичні помилки не робити.

– Я дам тобі книги, які варто почитати, – зітхнув я. – А щодо мов, не обов’язково їх вчити. Просто так вже склалося, що мені пощастило з цим. Знайди, в чому ти можеш розвиватися, чи принаймні набувай якомога більше знань у сферах, які цікаві. З часом зрозумієш, куди рухатись.

– Так, а зараз-то що робити? Не можу ж я кілька років чекати!

– Боюсь, тебе моя відповідь не влаштує, – я ледь стримував усмішку.

– Невже чекати?! – він трохи не знепритомнів від розпачу.

Можливо, я б не грав так на нервах молодого закоханого, якби мова йшла не про Вишню. Хоча ні, все одно б потягнув кота за... кхм... хвіст. Надто вже кумедний його приречений вираз обличчя.

Після кількох митей мовчання я награно зітхнув:

– Ще гірше.

– Куди вже гірше?!

– Тобі доведеться знайти підробіток. Як у Вишні. Але, щоб він ні в якому разі не заважав твоєму навчанню! Я особисто за цим буду слідкувати.

– Хіба це обов’язково? – з надією спитав хлопець.

– Що саме? Працювати чи слідкувати за твоєю успішністю? – хмикнув я.

– Все й одразу.

– Хороші показники в навчанні – так. Робота – ні. Ти ще студент і повинен в першу чергу думати про знання.

– Але ж тоді не вийде нічого подарувати.

– Де ж твоя креативність? – не втримався від усмішки.

Гордій почухав потилицю, важко зітхнув:

– Щось вигадаю тоді. Сподіваюсь встигнути до дня студента.

Хлопець пішов, а я все міркував. Про Вишню. І її сукню. Якщо мій обов’язок як викладача допомагати студентам, то тоді я, мабуть, маю допомогти Вишні із сукнею і святом.

Та пробачить мене Гордій.

Хлопець з’явився на моєму порозі трошки більше ніж за тиждень. Влетів, забувши постукати, та від мого суворого погляду одразу виправився. Постукав і без дозволу, з порогу, приголомшив:

– Все! Мені набридло. Сьогодні я це зроблю!

– Що зробиш? – щось його рішучість напружила.

Гордій зам’явся, навіть трохи почервонів, але з цілковитою впевненістю у голосі видав:

– Поцілую!

– НІ! – вирвалось надто стрімко і гучно. – Тобто, ти впевнений, що це хороша ідея?

– Я вже знайшов підробіток. На день студента я їй зможу влаштувати сюрприз із подарунком. Але мене бісить цей Остап, з кожним днем так і крутиться все більше біля Вишні! Я відчуваю, що це не до добра. Того й гляди, оком не змигну, як з-під носа уведе. Фіг йому, вона буде моєю! Дякую за допомогу, але я вже все вирішив і спланував!