17

– Вишньо! Ти диви, що нам під двері підклали! – розбудив мене радісний крик Найди.

Подруга, як завжди, прокинулася раніше, аби нафарбуватися. Я ж надавала перевагу сну до останнього моменту.

– Що там цього разу? – сонно протерла очі.

Та взагалі ніяк не очікувала побачити те, що було просунуто у дверну ручку!

Звичайно, з радісного тону Найди я розуміла, що там не купку нам наклали, але ж і не здоровенний букет квітів!

– Найдо! Ти вийшла на новий рівень залицяльників! – приголомшлено видихнула.

Така краса! Назви більшості квітів я не знала, але тут точно були троянди. Червоні.

– Чого кричимо? – влетів до кімнати радісний Гордій. Він просто сяяв усмішкою.

Окинув дивним поглядом нас із Найдою, потім букет, і зупинився серед кімнати. Дуже вдоволений собою. Навіть спину спеціально вирівняв, плечі розправив.

– У нас свято, нам квіти подарували, а ти чого такий радісний? – підозріло кинула Найда.

– Радію вашому святу. Як будете віддячувати відправнику? – світився від щастя хлопець.

– До речі, а кого ти могла так причарувати, люба подружко? – я почала роздивлятися букет з усіх боків, та листівки не знайшла.

Найда теж спантеличено оглянула подарунок і задумливо протягнула:

– Знаєш, що я думаю? Цей букет надто вишуканий для місцевих студентів. Його міг подарувати тільки справжній джентльмен.

– Ага, – закивав Гордій. – Тільки справжній чоловік, не якийсь там зелений першак.

– Тож це подарував Артем Дмитрович! – констатувала Найда.

– Що?! – вигукнув Гордій.

– А що, думаєш, такий чоловік не здатний захопитися нами? – задерла ніс догори подруга.

– Одразу двома? – буркнув, дивлячись з-під чола, друг.

– Може й двома, – хитро усміхнулась подруга і заграла мені бровами. Я вже знала, до чого вона хилить, тому закотила очі.

– Та ну вас! – Гордій розвернувся і пішов до виходу.

– Ти куди? – здивовано спитала я. Поведінка друга була чим далі, тим дивнішою.

– Справи є, – не озираючись кинув він і сховався за дверима.

– Ой, забий на нього, – кинула Найда і простягнула мені до рук букет: – Сьогодні ти маєш ходити з ним!

– Чого це я? Раптом це тобі! – відхрестилась я від сумнівної честі привертати загальну увагу ще більше, аніж зазвичай.

– А з якого дива Артем Дмитрович дарував би мені квіти? – щиро здивувалась сусідка. І одразу ж підколола: – Він у нас по вишням.

– Може, це зовсім не Артем Дмитрович. Може, у тебе таємний шанувальник з’явився!

– Який дарує дівчатам такі розкішні квіти і бажає залишитися анонімним? Той, хто їх дарував, точно знав, як підкорити жінку, і при цьому не міг засвітитися. Бо він її викладач. А роман зі студентками суворо заборонений, – очі подруги палали шаленим вогнем романтики.

Сич облізлий, і не посперечаєшся з такими доводами.

– Я дівчина, а не жінка, – все ж я знайшла, що заперечити, і показала язика.

– Взагалі не розумію, чому ти так чиниш опір!

– То бери і сама з ним ходи!

– І з радістю, але ж подарували тобі! Думаю, Артему Дмитровичу було б цікаво побачити твою реакцію і знати, що подарунок тобі сподобався. Тобі ж сподобалося? – примружилася вона.

Її правда! Я ніколи не отримувала таких подарунків і зараз ладна була верещати від щастя, що це справді мені.

Артем Дмитрович

Прокинувся я у відмінному гуморі. Та щойно приїхав на роботу, настрій стрімко перевалив у мінусову категорію.

До чого ж цей Гордій спритний! Так не пройде і місяця, як Вишня буде його.

«Стоп, Артеме, тебе не повинно це хвилювати. Вона – твоя студентка і може зустрічатися, з ким захоче».

В результаті весь робочий день спостерігав червоні коси і здоровенний букет. Вона ніби навмисно постійно маячила з ним переді мною. Мовляв, раптом я не зрозумів, що їй подарували квіти, то ось вона, з радістю це ще раз продемонструє!

Я стояв у своєму кабінеті, дивився з вікна на неї. Дівчина ледь не підстрибувала від радощів, усміхнена, із захватом розповідала щось своїй подрузі, яка йшла поруч.

Треба було відвести погляд, та мене наче загіпнотизувало. Навіть раптовий стук у двері не змусив розірвати зоровий контакт.

Сич! І чому вікно мого кабінету виходить якраз на дорогу від корпусу до гуртожитку? Як дурень тепер стою, дивлюсь на Вишню, яка повертається з пар.

У двері знову наполегливо постукали. Точно, робота. Я ж тут працюю.

– Увійдіть, – кинув короткий погляд на відвідувача, аби зі здивуванням побачити злого Гордія.

– Нічого не вийшло! – заявив він з порогу.

– Хіба? Здається, усмішки у дівчат аж до вух, – я знову подивився у вікно. Усмішок щоправда більше не виднілося, лише потилиці. Але навіть ті виглядали надто радісно.

– Вони не зрозуміли, від кого це, – буркнув хлопець, плюхаючись на місце, яке я запропонував йому минулого разу.

Дівчата вже сховалися з поля зору, тож я теж сів у своє крісло. І мабуть виглядав не краще від насупленого Гордія.

– Хіба ти не залишив візитівку? – здивовано спитав у хлопця.

Він зиркнув з-під лоба:

– Ні. Ви не казали, що треба.

Я важко зітхнув. Цей рік буде ще гіршим, аніж я думав спочатку.

– Все погано, так? –  в тон мені зітхнув Гордій.

– У них є припущення, хто це міг подарувати?

Хлопець дивно зиркнув на мене і одразу ж сховав погляд. Стиснув губи і видав:

– Нікого зі студентів вони не підозрюють.

В душі здійняло голову неприємне відчуття, мовляв, ось він, мій шанс, перехопити ініціативу. Та я придушив його на корені. Легка симпатія не привід ламати життя собі, дівчині і хтозна скільком ще людям.

– Ти почав роботу над списком вподобань? – судячи з того, як нервово ковтнув Гордій, я зиркнув на нього надто суворо. Нічого, нехай терпить. І вчиться.

– Н-ні, ще не встиг. Займався букетом, – промимрив хлопець.

– Що ж, повернемо ситуацію на твою користь, – останні слова насилу мені далися. – Дівчата люблять таємних шанувальників.