16

– Та ну тебе, – махнула я, на цю романтичну натуру рукою і сіла переписувати реферат.

Найда навіть примудрилася згодувати мені кілька котлеток, які запасла з вечері.

До плити мене друзі не підпускали ні за яких умов, після того, як я варила локшину двадцять хвилин і примудрилась недоварити її. Питання «як?» до сих пір залишилося без відповіді.

З домашнім я закінчила аж о третій ранку. Найда, яка мужньо до останнього намагалася не спати разом зі мною, все ж відключилася. Тихенько вимкнувши світло, я наслідувала її приклад.

І зранку була нагороджена за всі свої страждання.

Цей розгублено-вражений вираз Гидача, коли я здала йому всю домашку, викарбую у себе в пам’яті як момент мого тріумфу!

– Тут все... вірно, – Гидач вже втретє перегортав всі сторінки у спробі знайти помилки, звіряючи зі шпаргалкою. Навіть реферат з лінійкою міряв, чи я всюди вірні відступи зробила. – Але це неможливо!

– Чому? Невже ви задали щось таке, з чим студент не зміг би впоратися? – невинно поцікавилася я.

Звичайно, Гидач не впустив шансу спробувати спіймати мене на незнанні і задав кілька питань. Та завдяки поміткам Артема Дмитровича з роз’ясненнями, я на все змогла відповісти вірно.

Уходила з кабінету, відчуваючи себе справжньою переможницею.

Навіть поява Красимири не засмутила. Дівчина дивилась на мене надто підозріло. Та під поривом гарного настрою я не втрималася:

– О, Красимиро, з поверненням. Відверто кажучи, твій останній мейк тобі личив значно більше.

Позаду гигикнув Гордій. А Найда прошепотіла, коли ми вийшли з аудиторії:

– Вона аж позеленіла від злості.

Це остаточно прорвало Гордія і він зареготів на весь коридор.

Судячи з гуркоту позаду, Красимира все чула і дуже-дуже злилася.

Артем Дмитрович

Третій стаканчик кави. Друга майже безсонна ніч. І все через одне дівчисько. М-да, Артеме, ти явно не на таке розраховував, коли подавався у викладачі.

Але ж не міг я кинути свою студентку у біді. Тим паче, коли той Гидач, тобто... тьфу ти, вилетіло з голови, як його звати. Одним словом, коли таке несправедливе ставлення до студентів, я точно не можу пройти повз і зобов’язаний допомогти.

Ще й її схвильований вираз обличчя. Вперто стиснуті вуста. Палаючі вогники в очах. Щось в ній було. Хоча додаткові я назначив не для того, аби побути довше разом. Наодинці. Ні.

Не слід забувати, що вона – моя студентка. Між нами нічого не може бути.

Принаймні найближчі два роки, поки вона не завершить навчання. А за цей час її точно хтось уведе.

Від останньої думки рука чомусь надто сильно стиснула стаканчик з кавою, і напій полився на підлогу.

– Дідько! – вилаявся я вголос.

Тільки-но нахилився витерти калюжу, як у двері постукали. Кинув швидкий погляд на годинник. Дивно, до додаткового з Вишнею ще з пів години.

– Увійдіть! – гаркнув якомога суворіше. Від такого тону студенти губляться і надовго в кабінеті не затримуються.

Але побачивши візитера, важко про себе зітхнув. Цей точно не розгубиться від мого тону.

– Артеме Дмитровичу, – до кабінету зайшов друг Вишні. Гордій, здається. – У мене до вас справа.

– Слухаю, – я рукою запропонував хлопцеві сісти на місце для відвідувачів. Автоматом навіщось взяв олівець.

Гордій зам’явся на порозі:

– Але це не стосовно навчання.

Та я вже зрозумів, враховуючи, як ти червонієш та бліднеш. І щось підказувало, розмова мені геть не сподобається.

– Викладай вже, якщо прийшов, – я сперся ліктем на ручку крісла й підпер підборіддя. В іншій руці продовжував повільно крутити олівець.

Хлопець різко видихнув, сів напроти мене і випалив:

– Мені потрібна ваша порада. Як чоловіка. Є одна дівчина, моя подруга, і вона мені дуже подобається.

Я навіть здогадувався, про яку подругу йде мова. Схоже, Вишня тут більшу половину чоловічого колективу приворожила своїми косами.

І не тільки косами...

Сич! Олівець випадково зламався. Гордій, нічого не помітивши, продовжував:

– І я вже не знаю, як до неї підступитися. Навіть припинив сперечатися! І ще підозрюю, їй подобається той, ботоксний, Остап.

– Ботоксний? Чому ботоксний? – те, що мова йде про качка з коридору, якому Гордій ніса підправив за витріщання, я зрозумів. А от де там ботокс – анітрохи.

– Бо перекачаний! Не може він бути таким м’язистим без «сторонньої допомоги», – буркнув закоханий. Схоже, декого тема спортивної статури сильно чіпляла. Хоча приводу для комплексів я не бачив. Хіба що трішки до зали походити та фастфудом не надто захоплюватися, і все у нього буде гаразд.

– А ці двоє наче подуріли тоді у його присутності! – роздратовано вигукнув Гордій.

То він все ж про Вишню, чи про її подругу? Хоча, якщо пригадати, тоді почала тікати тільки Вишня, Найда їй лише підіграла. Та й Гордій знав дівчат значно краще, чув, про що вони перешіптуються.

Найда ж виглядала доволі влюбливою дівчиною. Мені кожного разу бісики пускала, на відміну від своєї подруги. Дідько! Невже Гордій закоханий все ж таки у Вишню?

І це виходить, вона дійсно тоді так зреагувала саме на Остапа, а не мене? Трясця!

– Припустимо, – все ж я думав, у Вишні, кращий смак на чоловіків. – Яка порада тобі потрібна?

Я закликав усю свою зібраність, аби не гарчати. Всі ці розмови, хто кому подобається, виводили з себе. Точніше, виводило те, що всюди фігурувала одна дівчина, про яку мені не можна навіть думати найближчі кілька років.

Спогади про солодкий цілунок якої й досі зводили пружиною все всередині.

Якого сича! Знов розламав олівець. Точніше його уламки, які досі тримав у руці. Роздратовано витрухнув все у смітник.

Гордій сидів переді мною, вперши погляд в одну точку. Потім різко підвів голову, розгублено почухав потилицю.

Я мав віддати йому належне. Мабуть, вартувало великих зусиль переступити через власну гордість і прийти з проханням про допомогу до когось. Тим паче, у такому делікатному питанні. З нього точно буде гідний чоловік.