15

Зранку весь гуртожиток, а за ним і весь університет гудів від шаленої новини: Філіпич, як курка яйце, зніс символ факультету. Перші студенти, які зайшли до корпусу перевірити, чи повернули сову, побачили наймилішу картину у світі: Філіпич заснув на стільці, а під стільцем стояла сова. Ще й у червоному плащику!

Звичайно, все встигли сфотографувати ще до того, як сторож прокинувся і зрозумів, що відбувається.

А коли ми з друзями вже покинули гуртожиток і прийшли на заняття, на всіх дошках оголошень висіли світлини Філича і сови з підписом «турботлива матуся подарувала нам щасливий рік».

Перші дві пари пролетіли у гомоні. І жартах про всі заліки автоматом і скасування екзаменів, адже Філич зробив студентам такий сюрприз.

Сам сторож ніяк не міг докумекати, як його змогли так обдурити. Він нічого не пив, аби його приспали. Нікого зі студентів поруч не було. А Артем Дмитрович прийшов з пустими руками і з зали вони не виходили.

Проблеми почалися перед третьою парою:

– Агов, червона! Довго нам на тебе чекати? – різко гаркнув прямісінько над моїм вухом Гладько Ждан Всеславович. Він же Гидач. Це як гидотний викладач, тільки скорочено, бо всім влаштовував якусь гидоту. Розповсюджена кликуха професора в універі. Навіть деякі вчителі підхопили це прізвисько.

Йому було десь років сорок, високий, худорлявий, але з пузом. А ще він дуже часто протирав свою залисину на лобі.

Мене зненавидів ще з першої пари. Мабуть через колір волосся, бо інакше як «червона», він до мене майже не звертається. Але вгадайте, кого обожнював! Красимиру.

Її, до речі, вже другий день на парах не було. Мабуть сиділа вдома, відмивалася.

– Витратила всі сили на бійку і тепер плануєш відсипатися на моїй парі? – продовжував бубоніти Гидач.

– До пари ще одна хвилина, – заступився за мене Гордій.

– І у мене є імʼя, – буркнула я.

– Будеш огризатися, отримаєш догану! Чи прогул.

– Тоді буду знову оскаржувати в деканаті, – потиснула плечима я. Було вже. Проходили. Нерви торік мені його витівки добряче потріпали, але порядок процедури тепер знала.

Гидач зло блиснув очима, втім з відповіддю не знайшовся. До того ж пролунав дзвоник, що пара розпочинається. Я демонстративно відкрила зошит і прийнялася з усією увагою в погляді дивитися на викладача. Від злості він навіть почервонів, але до чого причепитися не знайшов.

Провівши перекличку студентів і кілька хвилин лекції, він зненацька подивився на мене:

– Яка тема сьогоднішнього заняття?

– Сленгові фразеологізми британського англійського, – миттєво відповіла. Вже звикла, до його спроб «зловити мене на ледащах».

– Британського варіанту англійського, – промокнув свою залисину викладач і продовжив далі лекцію.

Я тихенько фиркнула: знайшов, до чого причепитися, молодець. Найда кинула на мене співчутливий погляд. Єдині пари на яких вони з Гордієм не сперечалися, це пари цього викладача. Адже щоразу через їхню сварку отримувала тільки я.

До кінця лекції ми так і грали: Гидач намагався спіймати мене на неуважності чи відволіканні, а я щоразу вірно відповідала. Пара пролетіла швидко. Вже настав час для домашнього завдання. І саме в цей момент мені надіслали повідомлення з роботи. Сич облізлий! Як я могла забутися вимкнути звук на телефоні?

Гидач, звичайно, своєї можливості не впустив:

– Для нашої ділової буде особливе завдання. Десять сторінок, тільки від руки, по темі сьогоднішнього уроку. Перелік фразеологізмів, які ти маєш розібрати, лежить у мене на столі. Там же лежатиме завдання, де ти маєш вставити пропущенні слова. Підійдеш взяти.

– Але ж пара завтра, – не втрималася я. Перша, між іншим!

– П’ятнадцять сторінок. Ще побажання? – «мило» поцікавився викладач.

Уф! Як він мене дратував! Для таких викладачів у пеклі окремі казанки підготовані.

Завдання, звичайно, взяла, спопеляючи Гидача нищівним поглядом. А от вийшовши за межі кабінету, припинила стримувати емоції:

– Отже ж Гиднюк! Весь час якусь гидоду, та й підсуне. Свого життя немає, то він й іншим його псує. Бісить! Треба було і його зеленкою полити, хоча б кілька днів перерви вийшло.

– Думаєш, не встигнемо до завтра? – спитав Гордій.

Зазвичай друзі всі реферати, а їх бувало чимало, робили зі мною. Інколи засиджувалися до третьої, четвертої ранку.

Я перевірила повідомлення. На роботі просять приїхати раніше, прикрити одного з колег.

– У мене додаткове, а тут ще й раніше потрібно приїхати. Я не впевнена, що подужаю, навіть з кавою, сидіти всю ніч і виводити гарні літери. Вже не кажучи про осмислення інформації, – читабельний, каліграфічний почерк – одна з вимог Гидача.

Ми втрьох сіли на лавочку серед коридору, намагаючись вигадати, що робити. Адже й іншої домашки теж чимало. І встигнути все виконати за сьогодні було просто неможливо.

– Невже ти настільки не рада додатковим завданням? – хмикнув наді мною Артем Дмитрович. Обвів нас поглядом: – Ого, щось ви всі геть пригнічені. Що трапилося?

Чоловік виглядав похмуро й зосереджено. Невже дійсно турбується?

– Та є тут один Гидач, – почав Гордій. – Нашу Вишню вже другий рік підряд намагається виперти з університету.

– Угу. Цього разу зайшов одразу з козирів, – піддакнула Найда.

Артем Дмитрович перевів погляд на мене:

– Вишньо?

Чомусь зізнаватися у власних проблемах, саме цьому чоловікові, мені було вкрай важко.

– Дав завдання. Яке немає шансів виконати до завтра. Ще й на першу пару, – і все ж я це видавила.

– Якщо таке діло, можемо перенести наше заняття, – запропонував викладач.

– Це врятує мене від звільнення, – хоча я й трошки прималювала ступінь проблеми, все ж на питальний погляд викладача додала: – щойно написали, попросили приїхати якомога раніше. Але від неуду через відсутність домашки пропуск додаткового ніяк не врятує. Сичів Гидач задав роботи на два повноцінних дні.