14

– З того боку гуртожиток, – Артем Дмитрович рукою обійняв сторожа за плече, не даючи розвернутися. – Гадаю, ви мали на увазі те направлення, – махнув рукою у вікно.

– А, так-так, заплутав, – сторож почухав підборіддя з рідкими сивими волосинами. – Так от, ті будинки, що для викладачів, не працюють вже з...

Опустивши сову назад під пахву, я полегшено зітхнула. Беззвучно, звичайно. От тільки дурнуватий червоний плащик, так люб’язно зроблений Найдою, зачепився за блискавку від кофти. Спробувала стряхнути тканину, як результат, ледь не вронила сам символ. Перехопила зручніше статуетку. Від різкого руху плащик відчепився від кофтини і впав на підлогу. Якраз мені під ноги.

– Ай, не важливо скільки, зо п’ять точно. Ходять чутки, їх для когось іншого орендують, але це тільки чутки, – на фоні чула бубоніння Філіпича.

У спробі не наступити на плащик, я все ж на нього встала. Ще й послизнулась. І тепер зависла посеред зали у позі «ластівки». Одна нога стирчала позаду, на іншій намагалась збалансувати, а на витягнутих руках тримала символ. У якого, до речі, дуже самовбивчі думки: йому все кортіло познайомитися з підлогою! Щоб сич його пробрав, цей триклятий символ!

А яким поглядом нагородив мене Артем Дмитрович! М-м-м. Там стільки протилежних емоцій зчитувалося. Від сміху до «якого сича ти твориш?! Повертай назад цю кляту сову і забираймося!». Окрім цього, мені здалося, йому дійсно була цікава розповідь Філича:

– Мене поселили в гуртожитку для студентів, на першому поверсі. В кінці по коридору, за підсобними приміщеннями.

– Хіба в університеті не закріплені квартири для персоналу? – здивувався Артем Дмитрович.

– Та вже що видали. Я не професор, аби мені хороми дісталися. Хоча я б, звичайно, не заперечував, – гигикнув сторож.

Я ж нарешті вирівнялася, тихенько добігла до шафи. Почала відчиняти дверцятку. А вона як зарипить! На всю будівлю.

– Що це? – одразу озирнувся Філич.

Я миттю опустилася навпочіпки за стільцем. Сподіваюсь, у такій темноті не помітить.

– Здається, тут давно не робили ремонт. Все постійно рипить від найменшого вітерцю, – похмуро зауважив Артем Дмитрович.

– Та то я спеціально над залізом почаклував. Щоб якщо засну і ці покидьки спробують надурити, то одразу прокинутися, – сторож знову розвернувся до викладача.

«Підлий зміюка» – зашипіла про себе. І глянула на Артема Дмитровича: «Куди ж сову дівати то?». Професор легенько потиснув плечима, намагаючись при цьому підтримувати розмову зі сторожем:

– Це вельми розумно. І як, був хтось настільки нахабний, аби сюди пролізти?

Недовго думаючи я поставила сову під стілець Філичу. І помітила той самий плащик, який забулася підібрати. Швиденько схопила його, повернулася до сови. Все під акомпанемент з грізного погляду Артема Дмитровича. Але плащик символові натягнула. Треба ж залишити по собі спогад у майбутніх поколіннях!

Далі, не слухаючи, що там викладач розпитував про помешкання сторожа, тихенько прокралася до виходу. І тільки за дверима змогла спокійно перевести подих.

Затримуватись на місці надовго не стала. Рушила на вулицю і вже там чекала на свого співучасника.

Артем Дмитрович з’явився доволі швидко, щоправда виглядав він похмурим.

– Як вам життя злодійське? – вирішила відволікти його від сумних дум, коли ми порівнялися.

– Що? – кілька секунд чоловік не розумів, про що я, продовжуючи рухатися до виходу.

– Ну ви тепер повноцінна частина студентського злочинного угрупування! – я широко усміхнулася і пішла поруч.

– Під твоїм керівництвом? – хмикнув Артем Дмитрович.

Здавалося, він ще хотів щось додати, але зупинив сам себе.

– Маєте щось проти?

– Якби мав, не допоміг би.

– Нарешті! Я вже думав, ви знову десь цілувалися, – зустрів нас Гордій, щойно ми вийшли за ворота корпусу.

Артем Дмитрович кинув на мене дивний погляд, який я трактувала як осудження:

– Не дивіться так! Я не знала, що це таємниця.

– В принципі, цілком непогана ідея, – хминкув Артем Дмитрович.

Ми з друзями втрьох одночасно вигукнули;

– Що?! – злий Гордій.

– Вау! – романтична Найда.

– Е-е? – це вже була шокована я.

– А чого це ти злякалася? – навис наді мною викладач.

Я важко ковтнула.

– Не сподобалось? – продовжив він допитуватися з серйозним виразом обличчя, а в очах вигарцьовували бісики. І я не розуміла, чи він жартує, чи всерйоз!

– Та що ви собі дозволяєте?! – втрутився Гордій, відтиснувши мене убік і ставши перед носом вчителя.

– Бити студентів їхньою ж зброєю, – хмикнув Артем Дмитрович, вирівнюючись.

Ніздрі Гордія гнівно роздувалися, але з відповіддю хлопець так і не знайшовся.

– Вишню, завтра перше додаткове після пар, не запізнюйся, – промовив викладач і розвернувся, аби піти геть. – Раджу зараз вам одразу йти спати і не шукати нових пригод на п’яті точки. Добраніч.

– Здається, мені також терміново потрібні додаткові з англійської, – буркнув Гордій. Його кулаки міцно стискалися, а погляд пропалював спину викладача.

– Та нормально все буде, – махнула рукою я. – Краще дійсно ходімо спати.

І подаючи приклад друзям, направилась у бік гуртожитку. Гордій майже одразу рушив слідом. Одна лише Найда залишилася стояти на місці, про щось дуже зосереджено міркуючи.

– Найдо? – озвав її наш друг.

– Я тут все думаю, а чи не було нам легше попросити самого Артема Дмитровича сову на місце повернути? – протягнула подруга.

– Ти про що? – навіть уявити важко, як викладач буде навпочіпках прокрадатися і повертати символ на місце.

– Про те, що він розганяв вечірку. Міг би сказати, що знайшов сову в одній з аудиторій і вирішив повернути туди, де їй і місце.

Ми втрьох вражено переглянулися. А й справді! Чому ніхто не додумався до такого просто плану?

– Принаймні тепер зрозуміло, чому спочатку він сказав тверде «ні», – задумливо промовив Гордій.