13

Ледве дочекавшись закінчення зміни, я побігла до гуртожитку і стала чекати на час «ікс». Найда з Гордієм затримувались у бібліотеці, вони дороблювали домашку. Заодно пообіцяли і за мене якийсь реферат написати. Схоже, щось сьогодні задали, а я й прослухала з усіма цими нервами через сову.

Вона вже, до речі, давно спакована. Лежала на дивані. Це я ніяк не могла зупинитися і намотувала кола кімнатою. Можна подумати, на роботі не набігалася! Та щойно опускала свою п’яту точку на ліжко, через мить одразу ж підскакувала.

Нарешті годинник показав без десяти одинадцяту. Можна обережно вислизати. У коридорах гуртожитку вже панувала тиша. Всі відходили після вчорашньої масштабної гулянки. Тільки Ніна внизу сиділа, трималась за голову. Побачила мене і махнула рукою, мов «іди звідси, очі б мої тебе ще сто років не бачили».

Головні «сюрпризи» почалися, коли я підходила до тої самої статуї. Артем Дмитрович вже стояв там. Зрадівши, я пришвидшила крок, аж поки не зрозуміла, що чоловік не сам. Інша людина знаходилась у тіні ніші. Навкруги і без того не дуже ліхтарі світили, а розгледіти затемнені ділянки було взагалі неможливо.

Я загальмувала. Першою думкою було: «Пастка, тікай!». І я майже так і зробила, але мою увагу привернула розмова. Судячи з другого голосу, перед Артемом Дмитровичем стояв чоловік.

– Ти мені за це будеш винен по гроб! – пригрозив невідомий викладачеві.

– Віддавай вже! – Артем Дмитрович озирнувся по сторонах. Мабуть боявся, що я дуже невчасно з’явлюся. Власне, як і сталося. Тільки він про це не знав.

– Дивись, щоб ніхто не вийшов на мене. Інакше на дно підемо вдвох. Зарубав? Оля тобі зруйнованого весілля не пробачить.

Яке ще весілля? Оля... Це не та сама Оля, яку Артем Дмитрович серед ночі очікував? Невже вони одружаться незабаром?!

В душі піднялась гнівна буря протесту. Та ще така сильна, що я на мить оторопіла: хіба мені мало бути бодай якесь діло до особистого життя професора? Ні. Тоді чому я готова цій невідомій Олі вирвати всі коси?

Треба буде дати Найді наводку на «наречену». У подруги просто шерлоківський нюх на пошук людей.

Тим часом незнайомець передав щось професору. Але хоч вбий, у такій темряві я не змогла розгледіти. Невже якісь заборонені речовини?

– Не хотів, аби тебе побачили, треба було вчасно приходити, а не з затримкою у сорок хвилин, – невдоволено буркнув Артем Дмитрович.

– Дістати це важче, аніж ти думаєш. І є ще дещо, що ти маєш знати, – голос незнайомця помітно нервував.

– Артеме Дмитровичу! – звідкись збоку загорланила Найда.

– Ти що робиш! Всіх нас же зараз здаси з усім потрухом! – гаркнув на подругу Гордій. Він біг слідом за дівчиною.

Співрозмовник Артема Дмитровича одразу ж замовкнув і пірнув глибше у нішу. Сам же викладач виглядав вкрай невдоволеним. Я аж чітко побачила, як сильно у нього стиснулась щелепа. Потім він розвернувся і пішов на зустріч моїм друзям:

– А де загубили головну заводіяку?

Гордій з Найдою пригальмували й озирнулися у бік, звідки прийшли:

– Хіба вона вже не тут? Бо в кімнаті її не було, – занепокоївся Гордій.

– Може пішла обхідним шляхом, аби нікого не зустріти? – припустила Найда. І вона була права, тільки затримало мене зовсім не це.

Поки друзі спілкувалися, тінь невідомого вишмигнула з ніші. Обличчя я не розгледіла, адже чоловік був у чорному худі з капюшоном по самісінькі очі. Він пройшов в кількох метрах від мене. Я щосили намагалась бути якомога непомітнішою і втиснутись у дерево. На щастя, наче не помітив.

Коли незнайомець сховався з поля зору, я нарешті вийшла до друзів і відтепер ще більш загадкового для мене Артема Дмитровича.

– Я вже було вирішив, ти передумала щодо додаткових занять, – усміхнувся викладач.

В душі продовжувала бурлити злість на нього через якусь там наречену Олю. Мабуть, мій погляд був відповідний, бо навіть Гордій занепокоєно спитав:

– Все добре? Ти якась... дивна.

– Нікого не зустріла дорогою? – а це вже Артем Дмитрович.

Боїться, що дізнаюсь його маленький секретик? Я все одно дізнаюсь. От тільки сову повернемо, і все дізнаюсь.

– Так, просто руки вже втомилися, – щира правда! Сова ж важчезна.

– Тоді дай-но її сюди! – потягнув руки до мого символу Гордій. Очі Артема Дмитровича в цей момент дивно блиснули.

– Ви з Найдою чекатимете тут. Тому до входу я донесу, а там вже, Вишньо, ставити на місце тобі доведеться самій, – суворо промовив викладач і забрав у мене статуетку.

Я з подивом «що це було?» глянула на Найду. Очі подруги ж навпаки горіли захопливими вогниками. Здається, хтось передивився дорам і тепер будує рожеві палаци. Нічого, розповім їй за весілля з Олечкою, швидко охолоне.

Викладач вже розвернувся і пішов до входу в корпус, не озираючись гукнув:

– Ти йдеш?

Гордій перекривляв його.

– Я все бачу, – все ще не озираючись, суворо промовив викладач, і Гордій збліднув.

Ми з Найдою хіхікнули, і я кинулася наздоганяти Артема Дмитровича.

– І який у нас план? – спитав він.

– Імпровізувати, – широко усміхнулася я.

– Геніальний план, – хмикнув викладач. – А щось більш конкретне буде?

– Ну-у, ви відволікаєте Філіпича від його сторожового місця. Я ж повертаю сову, – власне, чим не план? По-моєму, все і так зрозуміло.

Артем Дмитрович кинув на мене довгий погляд. Але цього разу я не ніяковіла, а подивилася у відповідь з викликом. Навіть не помітила, в який момент ми зупинилися, пропалюючи одне одного поглядами. Тільки погляд викладача був не такий войовничий, як мій. Він навпаки дивився з цікавістю.

– Якщо так і продовжите витріщатися одне на одного, то ми тут до ранку будемо мерзнути, – буркнув прямісінько позаду нас Гордій. Коли тільки він встиг підлізти?

– Так! Або цілуйтеся, або час здихатися нашої совушки! – весело додала Найда.

Я кинула їй свій найбільш вбивчий погляд. А от реакція Артема Дмитровича збила з пантелику. Він закашлявся. Від ніяковості! І я готова присягнути, що побачила рум’янець на його щоках!